ДМИТРО ТАСЬ
“RIESENRAD”
(САД. КИЇВ, 1930. ‘МАСА’)
1.
Старий Мак сперся обома руками на свій чорний ціпок, ще й неголене підборіддя поклав на руки. Він уже з годину сидить на порохнявій лавочці й напівзгаслими очима вдивляється в поржавілу табличку, що по той бік вузенької вулички врослася в мох на похилих ворітцях. На табличці ще можна прочитати: — С.М. Голка.
Дивно, ніяк не пригадає старий Мак — чи Семен Голка був Максимович, чи Михайлович…
Домик Голчин похилився. Дві віконниці обірвано. А по трьох манюсіньких віконцях, як і сорок років тому, червоніє між жалюгідних листочків зелені — журавельник.
За парканом сірим, тужним — посхилялися рудоваті мальви. Вони відцвіли. На сірому тлі паркану лиловіє одиноке вічко крученого панича. Він, ніби з великого розгону, вигнався на паркан, перегнувся, впав у безсиллі й тепер зоріє на світ своїм молодим дитячим вічком. А сам умирає.
Палітурник Голка напевне вже давно помер… Десь під кладовищенського березою дотлівають його кістки…
А фіялкове вічко крученого панича нагадує старому Макові його власне життя. Жаль себе стає.
Старий Мак відкладає набік чорний ціпок і стурбовано закурює. Саме тоді з Голчиного двору випорхує дівчина з дерев’яним відром. Підіткнута спідниця відкрила здорові спижеві коліна. Може спитатися в неї?
Але хвилина вагання — й дівчина вже далеко. Старий Мак з беззубого рота випускає зеленасті кільця тютюнового диму.
За Голчиним двором жовтявими площинами збігають баштани й городи туди, де кучеряві верби позначили лінію холодних річкових плес. У затоках не кумкають жаби. Там верби ще зелені, а на вулиці клени гублять передостанній червець.
Сорок років не був старий Мак у рідному місті, сорок років не бачив цього передмістя, не перечитував таблички: — С.М. Голка. — І тому турбує вона його так по-юнацькому.
Клени гублять передостанній червець.
— Осінь… — думає старий Мак. Пахкає зеленастим димком і думає ще…
2.
Майстерня музичного ладнача Льодовицина була не на головній вулиці, — на Вознесенській. Вулиця не брукована — в спеку сповнена порохнявого піску, а в дощі непрохідно болотяна. Улицею рідко проїздив хтось, мало хто й ходив. Упиралася вона краєм своїм у похилий тин тюремних майстерень, а геть за подвір’ям майстерень дуже таємничою сіризною знімалася дзвіниця міського манастиря з надзвичайно важкою, ніби на брови насунутою, зеленою банею…
Данько Мак ще маленьким хлопчиком прибігав босоногий і кошлатий до вікна ладнача Льодовицина, потайки заглядав до темного приміщення, до таємних тварин — струментів, що над ними білою бородою схилявся хазяїн. З-під його руки народжувалися звуки, надзвичайно нестрійні й поплутані. Дзвеніли вони крізь порохняве повітря надтріснуто й болісно, тремтіли далі вщухаючи й розпачливо вмирали по павукових закутках.
Маленькому Данькові спинялося серце. Оченята робилися круглі й зосереджені. Усі таємниці ще нерозкритого життя збігалися сюди й чіплялися, плуталися в руках Льодовицина…
На соняшну посмішку розкривалася чаша дитячого серця, коли несподівано пальці старого перемагали поплутані звуки й викликали з чорних лакованих покрівців докінчено-вірший, правдивий акорд…
Старий ладнач якось подарував Данькові сріблясту струну. Це була неділя. Весняним небом сунули білогриві хмарини. На синьому небі висихала ранішня роса. Зі шпаринок побитих пішоходів лізла до соняшних блищиків соковита травиця, а з похмурої манастирської дзвіниці важко й весело на всі боки стрибали приглушені боми стародавніх дзвонів.
Коли Льодовицин раптово висунув свою білу бороду з вікна, Данько заховався за ринву, закривши обличчя брудними рученятами й хотів не дихати. Льодовицин підняв свою бороду вище, відсунув мотузочкою перев’язані окуляри на лоба й дуже хитро підморгнув до поржавілої ринви. Але сказав строго:
— А йди но сюди.
Данько підійшов тихим, дуже повільним кроком, але рученят від обличчя не одірвав. Дивився одним оком між двома пальцями.
— На тобі подарунок, коли хочеш.
Хочеш! Данько схопив обома руками й кинувся бігти, лопочучи босими ноженятами по цеглинах битого пішоходу. Старий дивився йому вслід похмуро й зосереджено, тоді одвернувся й щільно причинив вікна. Він був сам.
Прибігши додому, Данько скрутив маленьким кружечком, як це робив ладнач, сріблясту струну, перев’язав мотузочком, загорнув у папірець, у ганчірку, знову мотузочком зав’язав і заховав у такий закуток на горіщі, що ні мама, ні пес Будило, ні Пріська — ніхто, ніхто зроду б віку не знайшов його таємного скарбу.
Весняним небом, так як і раніше, сунули білогреві хмарини. Зі шпаринок побитих пішоходів лізла соковита трава, й Данько хитро посміхався до неї. Адже він мав таємницю, про яку ніхто не знав. Срібляста струна тремтіла соняшними блищиками в його дитячому серці.
І ось тепер, дивлячися непорушно в якийсь поржавілий цвяшок Голчиних воріть, стискаючи в старих пальцях давно погаслу цигарку, Макові старому видається, що саме той недільний ранок був за вихідний пункт цілої його життьової путі, а що шматок сріблястої струни, яку подарував йому сивий ладнач, простягся нерозривною ниткою через усі його дні, проволікши проколоте серце через чужі пороги, заклопотані дні, розпачливі ночі, одрізавши цвіт від стеблини, розвіявши пухнасте зернятко по кам’янистій пустелі, лоно живущого в прохолоді струмка, обернувши на камінь — голий, цупкий і спекотний, ба навіть призвівши його, і то неминучо, до цієї Голчиної таблиці на воріттях…
Срібляста струна через його життя дрижала як ось нитка бабиного літа на тлі небесного єдвабу — холодного, як перший поцілунок.
Старий Мак відкинув набік недокурену цигарку й знову сперся руками та підборіддям на свій чорний ціпок.
3.
Пам’ять якось не вирізьблює яскраво, топить у темряву забуття той момент, коли Данько вперше переступив поріг Льодовицина. Може тому, що, вивчивши через вікно його приміщення досконало, він анічого нового не побачив, зайшовши до середини… Правда, тепер він мав змогу власними пальцями доторкнутися до похмурих лакованих покрівців, до білих і чорних клявішів, алеж здійснив він цю мрію не першого дня, а далеко пізніше.
Льодовицин забрав Данька до себе, коли в нього померла мати, коли хижі й крикливі тандитники розтягли її пошматовані злидні, а пес Будило — старий і червоноокий — невість де повіявся… Льодовицин забрав Данька до себе в науку, поставив стареньке залізне ліжко за подертий параван, купив на базарі глиняну миску та дерев’яну ложку й вони розпочали своє спільне життя в похмурій, вогкій кімнаті з переплутаними звуками й павуковими закутками…
Данько, хоча й мав на свої вісім років занадто серйозне, не по-дитячому зосереджене обличчя, але відчував, що маленьке серце його радісно звучить під пальцями чарівника-діда.
За якийсь час він навчився не тільки натягати струни на тонкому стані скрипки, але й притискати її до підборіддя й чародійним смичком викликати пов’язані звуки.
Він був щасливий.
Якось розцвівся й старий, і на його карих блискучих очах, з-під похмуро насуплених брів, час від часу стала з’являтися давно забута, радісна сльоза…
У маленькому, павутинням поснованому, місті багато говорили про діда, про ладнача Льодовицина. Кажуть, що саме в наслідок цих розмов і позбувся старий найприбутковішої роботи в аристократичних домах… Але це його обходило дуже мало. Він тільки щільніше причинив свої двері й ще рідше став з’являтися по людяних місцях.
Про що саме перешіптувалися, позираючи в їхній бік, перекупка з дячихою, чому не дружні, але цікаві, перехресні погляди різали на них крізь базарну юрбу, маленький Мак не знав, ніколи діда про те не питався. Але й до його вуха долітали шматочки варіяцій про ніби не зовсім природну смерть жінки Льодовициної, ба й чув, правда, дуже туманні натяки на якісь то дивні взаємини старого з ним — маленьким Даньком.
Для Данька Льодовицин був майже бог, для Данька він був більше над усе — грізне й ніжно любиме, загрозливе й привабне. Отож не дивно, що чим більше засновувало стару майстерню павутиння нових варіяцій, чим частіше на її вікнах спинялися до заздрости цікаві очі випадкових міщан, Данько глибше поринав у сутінь павукових закутків, де тільки дід і таємниця звуку.
Якось вибрався старий аж на другий край міста до купця Забородкина ладнати фісгармонію. Вибрався й дуже забарився. Сумно стало самому Данькові. Він вийщов на вулицю й побачив — хлопчаки край тюремних майстерень змія запустили. Дуже несміливо, бо без діда на звик ходити, рушив малий туди. Спинився здалеку й цікавими дитячими очима споглядав білий радісний клаптик, що спокійно завис у небесних просторах, прислухався до завзятих вигуків своїх сусідів-одноліток.
Вони чимраз розсукували довжелезну нитку, раділи з успіху рівного літання, надсилали “листи” до ластівок.
Данько не помітив, як опинився в їхньому колі. Але вони помітили його відразу.
— А ти чого виліз, чаклунова малпа? — звернувся до нього рудоголовий хлопчисько й моторно закинув свою голівку.
Данько зашарився:
— Я ж, нічого.
— Нічого! — оточили, перекривлюючи.
— Твій дід чаклун і вбивця.
— Брешете! — не втерпів Данько й почув, як сльози навертаються на затуманілі очі, — Брешете!
— А ти, — передав товаришеві нитку старший, —ти… — тут він вигукнув зовсім сороміцьке слово. Усі зареготали. Данько щосили кинувся бігти, притискаючи гарячі долоні до мокрого від сліз обличчя.
Навздогін йому летіло різке отеє слово, невиразне й ганебне, а обабіч його по пішоходові стрибали пущені навздогін цеглинки.
Прибігши до хати, він наштовхнувся на старого, що тільки допіру повернувся, ридаючи кинувся на залізне ліжко й довго не міг, тремтячи всім тільцем, відповідати дідові на стурбовані, хрипкі запитання…
Далі дід стояв під вікном. Скісний порохнявий промінь грався в його бороді й зайчики поклав на гнівне, задумане чоло. Він стояв так довго — високий і непорушний, далі повернувся ніби певний свого спокою, — але раптом упав перед ліжком навколішки й цілуючи обличчя, маленькі Данькові рученята, рясно полив їх солоними сльозами.
Таким Данько ніколи ще не бачив діда й цей образ подоланого велетня заліг у його пам’ять назавжди.
Вони плакали обидва, злившися в міцні обійми, такі багаті на свою любов, такі самотні й безсилі в пустелі людської душі. Вони про щось благали один одного, перепрошували щось.
Вечір м’якою сутінню обійняв ці два тіла — маленьке, що лише ступило на поріг життя, старе, що ногою стояло в могилі, — коли вони, стомлені від чуття, лагідно поснули в залізному ліжку.
Чорняві кучері дитинки вплелися в срібну бороду старого. Так молода травиця, білим стеблом пориваючись через пожовклі листки, з жагою пізнання тиснеться до їхньої життьової мудрости… Вікно згасало.
4.
Коли дівчина з дерев’яним відром просковзнула до Голчиного двору, Мак не помітив її. Безладними уривками йшли на нього згадки, образи минулого заповнювали вузеньку вуличку осіннього передмістя.
… Блискучі сніги розіслалися безмежною пеленою, а посіріла дорога зиѓзаѓовою лінією плазує до — ген — чорного острівка дерев. Обрії сліплять очі. Він не дивиться туди. Він бачить тільки носки своїх чобіт, що ритмічно вгрузають у пухкий посірілий сніг, а далі скопують у повітря крижані грудочки й вони дзеленчать, спадаючи на посірілу дорогу. Перед ним морозяно вискрипує полоззя рожнатих санок. На санках убога труна. У труні — старий Льодовицин.
Данькові здається, що це — від’їздить його білий день.
Він — уже не маленький хлопчик, він — зеленоокий юнак, сповнений життьових сил, але ще несвідомий їх. Те, що протягом десяти років давав йому старий, він же відразу й забрав із собою. Усе, що в’язало юнацьку душу з щоденним життям, з його поривами й надіями, був він, цей дивний білобородий дід.
Горем назвати мало те, що відчував Данько, йдучи за санками. Це був одрив, цілковитий одрив од життя, від звичок, від існування. Материних пестощів він не пам’ятав, дівочого кохання не передчував: і те й те купчилося, поєднувалося в так жорстоко покинутій майстерні, де павукові закутки затішно ховали муку радости й утіху процвітання.
Морозяну землю засипав удвох із кладовищеньским сторожем. До моторошности тихо було, коли насипали могилу. Червоні снігирі струшували снігові клоччя з обважнілих гілок і цнотливо-криваві плямки вкроплювали в білі сніги.
Мовчки й розгублено, забувши одягти шапку, виходив Данько за воріття.
І тут він тільки но помітив, уперше всвідомив чудові снігові простори. Вони лилися в груди, вбирали очі. Відчуття такого всеземного звільнення, такої повні життьових сил, тваринної земної перемоги — почуваєш, лише загубивши, віддавши землі надто близьку істоту. Горе ще розриває груди риданням, втрата ще в’ялить твоє серце, вона лишиться може болісною плямою на ціле життя, але твої власні сили, твоє здоров’я, твої нерозкладені м’язи, твоя молода кров — тим сильніше буяють у цій визвольній перемозі.
Дорога збігала з гори, а внизу білоголовими кубиками розляглося місто — курне й зомліле, але радісне.
Сонце цілувало місто, цілувало холодні простори й до болю блискучі обрії.
Данько посміхнувся до них.
Треба було починати життя.
5.
Життя почалося саме. Воно не питає. Не примушує чекати. Ти підстав йому порожно чашу своєї душі — воно відразу сповнить її запашної отрути.
Коли не стало старого Льодовицина, все якось одразу змінилося. Змінився світ, змінився й сам Данько.
Зеленоокий, худорлявий, страшенно самотний блукав він вечорами по засніжених вулицях старенького міста, ніби шукаючи чогось. Чого — він ще не передчував. Раніше він був страшенно жіночний, страшенно м’який. За кам’яний ѓрунт для його непомітних тендітних корінців був дід. Дід одійшов і той ѓрунт став зростати в його власних грудях.
Голос його якось відразу погрубішав і тепер ночами він уже не пестив смичком струни своєї скрипки, не віддавався їй тихо й лагідно, а брав її звуки з первісною жагою, з єнтузіязмом певности своїх сил. І звуки її вже не вколисували, вони роздратовували м’язи тіла, гарячим оливом наливали судини, на корчі зводили палку, невизначену уяву. Якась непевна з’являлася мрія, якесь марево, передчуття. Він накидав потерте своє пальто, забувши защібнути ѓудзики, насував на брови каплавуху шапку й біг у сніги, в сонне засніжене місто, все чекаючи стріти когось нечувано близького й незабутнього, живе, речове втілення його нічних, його несамовитих композиціи…
Від перехресних, незмінно чужих поглядів падала на його душу темна тінь. У вічній тіні буйно зростали з душі розлогі бур’яни й глушили цвіт. Потрібний був бодай один тільки промінь. І промінь з’явився.
… Слухав концерта відомого скрипаля й побачив очі. Дівчина, чорнява дівчина сиділа в сусідній ложі й повними туги очима дивилася туди, де чотирикутник рампи блищав жовтявими вогнями. Тоненька блюзка обережно облягала її округлі плечі й білий бантик підкреслював оксамитову смуглявість обличчя. Двома рисками, час від часу, здригало її підборіддя й тоді тремтіли вуста, ніби до посміху, маленькі й вередливо блискучі. Він побачив її несподівано й здригнувшися відірвав руку з поруччя ложі, бо лікоть обпікся об її блюзку.
Плакала скрипка відомого скрипаля, високі нотки її розпачливого стогону намацували цупке склепіння залі, відтак сміялася крізь сльози, казала дивне казання, малювала ясні дороги. Але він того не чув. Він знітився в куточку й тремтів, немов у лихоманці. Ці очі, саме ці, не раздивилися йому в серце самотними ночами. Ці пальці, саме ці, пестили його чуба, коли знеможений і розбитий падав на залізне ліжко.
Оплески, світло, гамір. Заля пливла тисячами голів. Знімалася й падала завіса. Грюкотіли стільці. Але він зі скам’янілости зірвався тільки тоді, як вона — дівчина маленька й чорнява — встала й вийшла. Голос завмер йому в горлянці й рухи були чужі. Відшукав своє пальто й натяг розгубленим рухом, піднімаючи голову над головами юрби, бодай не загубити білого бантика. Вона сама. Ось зникла в натовпі, ось знову промайнула.
Комусь наступив на ногу.
Вона натягла чорну оксамитову шапочку на бантика й шапочка попливла річищем сірої юрби — через двері, через сходи, пороги… Замаячила під лихтарем, завернула. Ось уся її гнучка фігурка швиденько промайнула. Він посковзнувся й за малим не впав. Які неприродні рухи, які дурні кроки.
Спадає сніг, лагідно кружляє, вгорі — чорними пелюстками, в лихтаревому колі пухнастими й білими. Він чіпляється за обличчя, тане й стікає за комір. Її спину й плечі вкриває білим мереживом. Вона поспішає. Ніжки в неї страшенно тонкі. Постать її чомусь нагадує Магдаліну. Як може вона, як може так швидко йти! Він уже знає її, він сьогодні в ночі заграє пісню її душі…
Чорна оксамитова шапочка перетворилася на білу. Вона — снігурка з білої казки. Він — теж хтось із давньої колискової.
— Слухай, — торкнувся плеча… Гаряче зашуміло сердце, підкосилися коліна. Дерева попливли білими намітками й замаячили ярмарковими каруселями далекі лихтарі.
— Слухайте. — Вона раптом спинилася й відступила крок назад, дивлячися на нього великими, по-дитячому здивованими, очима.
Він не вмів сказати, він безпорадно простягав свої руки.
— Слухайте, я доганяв вас для того, щоб вам сказати. Я теж можу грати. Можу грати все. Можу, як хочете, навчити вас саму, або подарувати вам скрипку. Дід Льодовицин, що в нього я жив, залишив мені багато струментів.
Серце його сповнилося гарячого розпачу: вона мовчала. Проте йшли поруч. Сніг спіральними колами засновував, відмежовував від похмурих домів їхні постаті.
— Знаєте…
— Мене зовуть Таня, — раптом перебила вона.
Він узяв її за лікоть, але зразу відсмикнув свою руку. Думки чілком плуталися й слова тікали.
— Знаєте що, Таню! Я вам заграю Снігурку. Знаєте, що!..
— Та ні ж, ні, — не знаю! — І вона розсміялася польовим синім дзвіночком, але знову стала серйозна:
— Коли мені сумно, я граю на гітарі. Сама. Коли нікого нема дома.
— Ні, ви гратимете на скрипці. Слухайте, це ж нічого, що я отак підійшов і отак кажу вам, а що нас ніхто не знайомив?
Вона знову сміялася:
— Ви страшенно дивний хлопець! Хіба ж так залицяються до дівчат?
Він почув, що страшенно почервонів. Залицяються? Він про це ніколи не думав.
— Ви простіть мені, що я… коли я щось не теє…
— Ви чудний, — вирішила вона.
— Ви не сердьтесь!
— Та я й не думаю. Ось я вже й дома.
Вона скинула оксамитову шапочку й, струсивши з неї мокрий сніг, взялася за ручку хвіртки.
— Таню, Таню, постійте! Я ж не сказав вам! Завтра вранці я можу вам грати.
— Приходьте до мене. Батько буде радий. Завтра ж неділя…
Вони попрощались. Потиснули руки.
Хвірточка стукнула й зі сволоку впала крижана брилка. Задзеленчала…
6.
Другого ранку Данько біг через місто зі скрипкою. Він цієї ночі не лягав спати й тому обличчя йому дуже горіло, а очі блищали. Він мабуть і не думав нічого, він тільки все бачив її очі, сповнені туги і якоїсь прихованої журби.
Він почував, як з тріскотінням зрушила крига над його життям і як лід Льодивицина несли могутні хвилі, звільняючи береги для всесильного потоку життя.
— Таню, Таню! — промовляли сухі слова. Сніг танути хотів. Сонце блищало й різало очі.
От! Серце стукотіло в грудях. Як увійти? Що тоді треба казати? А що, як скрипка відмовиться? Ні, спинитися адже не можна.
І він увійшов. Забрехав з ланцюга собака. Данько зійшов на ѓанок і довго витирав з чобіт налиплий сніг. Тоді постукав тихенько у двері. Серце стукало сильніше. Тихо. Він постукав знову. Чиїсь залунали тяжкі кроки. Задзеленьчала клямка. На порозі станув кремезний, бородатий чолов’яга. Він зміряв Данька похмурим поглядом. Обидва мовчали.
— От що, — сказав чолов’яга, — я знаю, ти хлопче, до Танька, але вона пішла до церкви.
— До церкви?
— До церкви, хлопче!.. А ще от що. Я тебе просю, хлопче, (це “хлопче” ніби по обличчю било) просю, щоб ти більше не ходив сюди. Танька тобі не кумпанія. От що.
Данько не сказав нічого, сльози не то образи, не то одчаю заповнили його вії. Та й сказати б він нічого не встиг, бо двері хлопнули перед його обличчям…
З ланцюга рвався собака й старим, хрипким басом, ніби кидав у слід: “Хлопче! Хлопче!”
Вийшов розгублено за воріття й поглянув на домик. Крізь замерзлі шибки червонів журавельник — затишно й тепло. На воріттях тоді прочитав: “Палітурник С.М. Голка.”
7.
Поржавіла табличка, що врослася в мох на воріттях, вирізалася крізь марево згадок, немов на екрані прояснився розпливчастий образ від направленого фокусу апарату. Праворуч од таблички на похилому паркані завис одиноким вічком кручений панич.
Мак помітив, що в нього зомліла нога. Він випростався. Оглянувся навколо й здригнувся — праворуч, з-за плеча, висунувшися з вікна, його уважно спостерігав зморшкуватий, жвавий дідуган, що йому довгі, по-запорозькому, вуса звисали з брезклих, пом’ятих щік.
Хвилину обидва уважно оглядали один одного, ніби вивчали кожну зморшку на обличчі іншого, всю глибінь її життьового змісту, затертого між довгих років.
— Скажіть, — раптом затрусив вусами дідуган, — скажіть, адже ви — Данило Мак?
Потакуючи, той хитнув головою.
— Що ж, ваше ім’я знав колись цілий світ? — Ще більше висунувся дідуган, але далі відштовхнувся руками від лутки й зник вікном.
Мак мовчки дивився в цеглинки пішоходу. Він пізнав дідугана, хоча й бачив його ще юнаком, та й то один тільки раз. Він одразу пригадав семинарський кашкет і замуровану білим морозом майстерню.
Це було другого ж дня після того, як молодий Данько вперше й востаннє переступив поріг Голчиних воріть.
…Він прокинувся, коли надворі стояв зимовий день. Від повні снігу повня світу билася в кімнату, свіжого, морозяного. Тіні від стола й роялю залягали по підлозі синяві, затаємничені. На засніжених шибках майже чотирикутнього вікна хтось доброзичливий хитродумні повирисовував сплетіння: ялинки, хрещики й ще якісь лабіринти, а поміж них темніша пляма навколо стримчасті промінчики роздає, немов чиєсь премудре око розсунуло тії ялини, щоб глянути крізь них у твою душу.
Вилазити з-під ковдри не хотілося: в хаті стояв холод. Не хотілося й рухатися зовсім, бо тіло ще в лабетах було тяжких снів, а ті сни були за продовження тяжкої дійсности.
Сталося що? Сталося нестерпимо болюче…
Раптом хтось постукав. Хто б то міг? Скочив, натяг чоботи, пальто накинув і параваном ліжко заслонив. Одчинив. Убіг юнак у семинарськім кашкеті. Став тупцяти ногами й терти вуха.
— В-ух! і морозець здоровий!
— Сильний?
— Аж стовпчики тріщать!
Сів. З чобіт його почав танути сніг. Він цікаво оглядав кімнату і в погляді його тремтіли іскорки не то щоб зневаги, а якоїсь ніби іронії. Це, здавалося, ображало. Непокоїло — чого цьому червоновухому семинарові треба?
Але тут семинар заговорив:
— Це ж була Льодовицинова майстерня?
— Це.
— А ви тут живете?
— Ви ж бачите, що живу…
— І на скрипку ви граєте?
— Я.
— Здоровий мороз! — кепкував семинар.
Данько, що звик за кожним поглядом, кожним словом, промовленим до нього, чекати приниження, чи то образи, спалахнув:
— Чого ви прийшли сюди?
— А погрітися! — розсміявся той.
— Тоді, знаєте що! — скрикнув Данько несамовито. — Знаєте що!
— Получайте! — елеѓантно скочив семинар і простяг Данькові конвертик.
Данько недовірливо дивився то на конвертика, то в насмішкуваті очі юнака.
— Та беріть, воно не печеться.
Данько розірвав конверта й незчувся, як відразу кров залляля йому обличчя гарячим хвилюванням. Очі не бачили.
Він збентежено кинувся за параван. Він читав ті рядки, перечитував, шукав між ними, в чотирьох просвітах між нерівними смужками літер чогось ненаписаного — тільки подуманого… Він світився болем і горів радощами. Він читав:
Батько мій проста людина й вірить у якісь погані сплітки про Вашого діда. Він каже що мені не слід про це питати. Доведіть усім, що все це брехня. Я хочу, щоб Ви мене грати вчили. Любий!
Данько притис папірця до вуст і впав головою в подушку. Чи довго це було, що навколо загасли світи в божевільнім кружлянні й горінні? Він отямився тільки тоді, як почув конфеденціяльний басок:
— Відповіді, містере, не буде? У справі реабілітації?
Данько скочив з ліжка. Голова горіла.
За параваном хлопчак хіхікав нестримано й гидко. Але Мак вийшов з високо піднятою головою й надхненно дивився крізь білі ялини морозяної шибки.
— Скажіть їм, скажіть усім, хай знає вона, — заговорив Данько схвильовано, уривчасто й майже пошепки, — що Данило Мак тільки тоді поверне до цього міста, коли ім’я його знатиме цілий світ!
Семинар зробився поважний, іронія зникла з його очей, він, навіть, згадав, що не скинув шапки, ввійшовши до хати й, зробивши це тепер, увічливо вклонився й обережно, майже навшпиньках, рушив з хати…
Але Данько несамовито кинувся до нього:
— Зачекайте! — кричав він, — зачекайте! Це ще не все! Оце маєте — вам на прощання! — і він дзвінко ляснувши семінара в обличчя, виштовхнув його й захлопнув двері…
8.
— Ви не ображаєтесь на мене? — вискочив з хвірточки дідуган. — Я завжди вас глибоко поважав і коли сміявся, то може з заздрощів… Я вас дуже просив би завітати до моєї господи.
Дідуган простяг руку й потиснув Макову.
— Гордієвський, Василь Якович. Може ви не впізнали мене?
— Ні, я пізнав, хоча ймення вашого, здається, ніколи не чув.
— Прошу вас, — кинувся до хвірточки Василь Якович і широко розкрив її.
Мак увійшов.
Кімнату було сповнено аксесуарами міщанства. Дугою зігнута канапка, тьмяні й дивні рослини, по стінах жалюгідні олійні копії в золочених рямах, за іконою паперові квіти, по вікнах мережані фіранки. На порозі до другої кімнати з’явилася товста жінка з жовтявим, хворобливим обличчям.
— Ірино, настав нам самоварчика, — звернувся до неї Василь Якович, навіть не познайомивши гостя з дружиною.
— Сідайте, прошу вас.
Вони сіли з двох боків невеличкого столика, що, як видко, правив одразу і за столовий, і за писемний, і за гостинний.
Василь Якович узявся набивати цигарки тютюном з дерев’яного коробка.
Мак задумливо розглядав свої руки. Здавалося, він ніяк не міг розв’язати настирливої проблеми — як саме реаѓувати на поведінку жвавого дідугана.
— Так от що, поважний добродію, — перервав той недовгу мовчанку, — я запитав вас: чи знав колись світ ваше ім’я. Будьте певні, що вже я мав право на таке запитання. Колись, пригадуєте, морозяного ранку, ви кинули мені горде речення. Про образу я не згадую — це діло юнацьке, тільки про речення, про яке я думав ціле життя. Думав тому, що я обрав іншу путь. Ви рвалися десь під хмари, щоб принизити й скорити тих, хто був, власне, й так нижчий від вас морально, а я плазував по найнижчих рівчачках, щоб ніхто вищий від мене не міг уже принижати. Ви ставили собі шлях для мети й тому шлях мав бути за величний, а мета за далеку, я ж ставив мету для життьового шляху й тому шлях мій завжди був буденний, зате мета завжди була в кишені. Це ніби про журавля й синицю…
Можемо сказати, що обидва шляхи вже майже закінчено, можемо, маючи сиві чуби, вже оглянутися назад, зважити й оцінити… А це дуже цікаво. Наша дивовижна й несподівана зустріч дає, ви розумієте, дає змогу оцінити. Отож я б і хотів, якщо ви не маєте нічого проти, зробити обмін, так би мовити, на curriculum vitae.
— Бачите, — тихо й спокійно почав Мак, — ваша ідея про оцінку шляхів мене дуже мало цікавить, але саме сьогодні, саме тепер, я готовий коротко розповісти про своє життя, можливо й саме вам, бо ж ви були колись за посланця від неї…
— Так-так-так, — засмикав усами Василь Якович, — хоча б і тому. Мене цікавить, що було з того часу, як ви спродали струменти небіжчика ладнача й виїхали пароплавом з нашого міста.
З того часу я нічого про вас не чув, коли не казати про листа, що його ви за три роки після від’їзду надіслали Тетяні, але ж у тому листі ви крім душевних переживань не змальовували нічого…
— Як, — перебив здригнувшися Мак, — ви читали того листа?
— І того й другого ще… Але чого це вас так турбуе? Про це я вже потім.
Мак деякий час, знітившися, сидів мовчки, але раптом стрепенувся й почав.
— Проте тепер уже це байдуже, але може… може ви знаєте щось про неї?
— Я ж кажу — моє слово буде далі, зараз черга ваша. Чого ви хвилюєтесь, адже ви не закоханий хлопчик — ми балакаємо про закінчені шляхи.
Нервова риска перетяла неголене підборіддя старого Мака, але він уже не підіймав на співбесідника опущених долі вій.
— Гаразд, — почав він, — але не вимагайте послідовности й повноти. — Він криво посміхнувся куточком уст.
9.
— Ладнач залишив мені не тільки струменти, як кажете ви, а й чималу суму грошей, і це давало змогу мені довгі роки не турбуватися про заробіток.
— Я мушу повернутися трохи назад. Ви не знаєте, ви не можете знати, що була для мене Снігурка, що була для мене ця дівчина з білим бантиком… Це була перша істота, що відразу, надто раптово, розкрила до сліпучого життьового світла - вікову темряву зів’ялого організму. Адже, живучи в діда Льодовицина, я був немов зерно, поховане в тепле лоно запашної землі, що стереже свої плідні сили для майбутнього процвітання. Живучи в діда я був захований від людського бруду, від людських звичок, ба — від усього схожого на людське…
Зловтішна посмішка перебігла вустами Василя Яковича, але оповідач того вже не помітив.
— Цілком вірно, — я виїздив пароплавом і майже без вантажу. Пам’ятаю — сонце сідало тоді в хмари за містом і місто від того виглядало з темних тіней, немов юрба кам’яних босяків, вдягнених у сіре лахміття. Вони, тільки вони вийшли мене проводити й довго, з під насуплених брів, поглядом мовчазним і похмурим, дивилися вслід брудному пароплавчику. Ви ж розумієте, ви знаєте, що я тікав від дівчини з білим бантиком тільки для того, щоб наздогнати її, тільки для того, щоб до її тоненьких ніжок покласти покрівець з тим струментом, який здобув собі надлюдську, надуявну славу, покласти свою надуявну й надлюдську дюбов…
Для того я мав усі можливості. У Петербурзькій консерваторії мене не тільки прийняли після дуже недовгого готування, але відразу на мене звернули увагу й незабаром я вже виступав на концертах у малій залі…
Дивно, велике гамірливе місто мало вразило мене. Я вже розчинився в людських потоках, але був відмінний від усіх якимось вічним сп’янінням, вічними спогляданнями ні для кого незнаного марева. Чудні. Вони ці “дивацтви” пояснювали моєю “геніяльністю”… Нікому й на думку не спадало, що я за єдиний погляд, за єдине слово маленької Снігурки — побив би на дрібні тріски свою улюблену скрипку.
Ночами. північними ночами, білими й недужими — я блукав по ѓранітних берегах романтизованої, але справді, — такої похмурої, холодної й жорстокої — Неви. Я сідав на ѓранітний ослінчик під велетенськими сфінксами, що один проти одного, голі й хвостаті, залягли на чотири лапи, втопивши зір свій в очі дружні й загадкові. Вони, ці єгипетські земляки були настільки ж чужі тут, як і я, а гієрогліфи на їхніх п’єдесталах остільки ж були незрозумілі для всіх, як і гієрогліфи страждань, що гніздилися в моїй душі.
Навпроти тяглася англійська набережна суворим разком кам’яного намиста, далі важким кулаком підносив до неба свою баню Ісакій, а проти нього з садистичним надхненням залізною гнуздою мордував гарячого коня — жорстокий геній жорстокої столиці. Це місто не спить ніколи, ніколи воно не дасть спокою людині з хворою душею. Коли заснуть живі метушливці — синяві тіні закатованих у болоті блукають його незчисленними проспектами, лініями.
Ось тло моєї юнацької муки. Мучеником-аскетом я прожив кращі роки свого життя, а коли я став уже на порозі слави, коли цікаві обличчя оберталися по фойє театрів до мене, коли моє ім’я злітало з шепотливих уст мені навздогін, — я зважився написати до неї.
Відповідь я дістав чужу. Хтось писав, що вона вже два роки вчиться в Петербурзі й це остаточно викинуло мене з рівноваги. Ви ж розумієте — ходити одними з нею пішоходами, очима вбирати ті ж холодні краєвиди, дихати тим таки туманним повітрям і не знайти її.
Я майже відмовився від їжі й сну. Денні маріння не покидали мене й уночі, а нічні галюцинації почали відвойовувати своє право й на день. Та про це годі.
Я шукав. Я приходив до найгамірливіших перехресть, спинався плечем на кам’яну стіну й очима впивався тисячні юрби, що велетенськими калейдоскопами майорили навколо.
Зойки вуличного руху, заломи рук, парасолів і ціпків, усміхи, бороди, муфти, пакунки, декольте, хутра, погони — все це перепліталося й плуталося, аж доки не спливало на загальну матерію, що ворушилася червою в рідині сивої ночі…
Я від’їздив до найтихіших закутків міста, — на Єлагін, на Стрілку, де лагідні буржуа милувалися з морського заходу, блукав по курних лініях Галерної Гавані, де похмурі робітники повертали з важкої роботи до зголоднілих родин, одвідував усі театри, бив пороги канцелярій усіх курсів, усіх навчальних закладів…
Усе надаремне, все надаремне — аж поки… я таки стрів її!
— Може…
— Ні, я не помилився!
— Я кажу — може б чаю…
— Ніякого чаю! — Старенький Мак був неначе в якомусь трансі. Очі йому блищали й нестримані слова, одне одне переганяючи, летіли з пересохлих вуст. Василь Якович моргнув до жінки й вона осіла жилавою брилою за блискучий самовар.
10.
— Я таки стрів її, — продовжував Мак, — стрів і бачив отак, як бачите ви мене…
Був страшний осінній вечір. Різкий, одчайдушний вітер рвав парасолі з рук рідких подорожніх, розпанахував щільні тканини дрібного, холодного дощу. Крізь його сизі намітки потрійні лихтарі Троїцького мосту майорили, непевно підморгуючи. Час від часу приглушено вигукували петропавлівські гармати, повідомляючи людей по вогких гаванських льохах, що вітер з моря підіймає холодні води Неви й загрожує їм небезпекою. Від приглушених, зловісних вигуків здригалося серце кам’яного міста. Дощ ляскотів по калюжах і вітер розпанахував його тканини.
Змоклий і стомлений я повертався додому. Перейшов Троїцький міст і, опинившися на Марсовому Полі, завернув праворуч. Десь з лівого боку моторошно гомоніли голі дерева Літнього Саду.
І ось тоді, притискаючи до грудей легеньку парасольку, вона, обігнавши, пройшла повз мене. Я пізнав її відразу. Хоча з часу мого від’їзду поминуло вже вісім років, алеж я бачив її кожної ночі. І ви знаєте, що зробив я тоді? Ви знаєте? Я спинився, спершися на стовбур лихтаря й дав їй одійти кроків на сто. Я здалеку йшов її слідами, впиваючися постаттю її крізь мокру просторінь тяжкого туману. Я не насмілився заговорити до неї, бож тої надуявної слави я ще не здобув своєму струментові… Вона ввійшла в Мільйонну вулицю й тут її заснував тяжкий туман.
Я вартував її сон.
З того часу мені щастило. Я бачив її досить часто, досить часто стрічав на Мільйонній вулиці й, ховаючись далеко ззаду, проводив доти, доки не губилася вона в юрбі. Пригадую — спочатку носила жовту в’язану шапочку, далі фетровий капелюх, а ще пізніше — хутряний…
Мільйонна вулиця, вузька й похмура, з кам’яними брилами старосвітських будівель обабіч! Вона спорожнила мою душу! Від зимового палацу азіятських сатрапів, від десяти Теребенівських велетнів, що мускулястими руками підтримують широчезний під’їзд Єрмітажу й до Марсового поля — я вивчив кожну дрібницю, кожну деталь. Тут віднайшов я мою Снігурку, мою дівчину з білим бантиком, тут і загубив її. Прийшов час — і її не стало. Вона, немов би розтанула разом із снігом.
Похмура, брудна петербурзька весна одібрала мені мою Снігурку. О, як кляв я себе тоді, як ненавидів! Стільки разів бачити її біля себе й стільки разів відмовитися від неї!
Але одного разу біля Фінляндського вокзалу я побачив її ще раз на візникові. Вона сиділа поруч з похмурим панком. Це було востаннє, бо я вже не шукав її.
Повернувшися тої весняної ночі додому, після втомних і довгих блукань, я вперше жахнувся своєї скрипки. Вона лежала на маленькому льомберному столику й вигляд її лакованого покрівця був абсолютно подібний до дитячої труни. Я заховав її до шафи.
Маючи двадцять вісім років — я ще не знав жінки. Усю свіжість своєї жаги я зберігав для святої офіри, зберігав для того, щоб тепер викинути нерозквітлі пуп’янки на найбрудніший смітник.
І я це зробив. Я поринув з головою в пияцтво й розпусту, найтоншу, найвибагливішу розпусту, що руйнувала не тільки тіло. Уся мета була витравити ті платівки душі, які здібні фіксувати якісь чуття, прагнення, згадки.
Власними ногами, на велику втіху п’яної оргії, я розтрощив свою скрипку, примусивши перед тим кожну з цих наволочів верещати смиком по її знеможених струнах, я велів досхочу ѓвалтувати її праведну душу й тоді сам розтрощив її…
— Дайте, будь ласка, чаю, — схвильовано перебив Мак сам себе. Побовтав ложечкою в шклянці й миттю випив до дна.
11.
— На цьому можна б і кінчити. Зі скрипкою скінчилася й моя слава, яка так цікавила вас. Думаю, це задовольняє? Але вас чікавить, можливо, й те, що дало мені право все ж повернутися до рідного міста? А, можливо, що й ніщо. Решта мого життя була сіра й буденна.
Я прокинувся від зморного, розпусного сказу, коли в мене не стало грошей. Лишилося саме стільки, скільки треба було, щоб кудись зникнути, щоб якось вирватися з цих кам’яних лабетів, де кожна цятка нагадувала про неї, бо все ж платівки душі моєї не стерлися — я ввесь цілком був відбитком її образу.
Треба було тікати від себе. Я й поїхав за кордон. Убого жив на околиці Відня. Заробляв дурничку, граючи в оркестрах по найдешевших ресторанах. У вільну годину приходив до Пратеру, сідав на ослоні й дивився, як кружляють вагонетки Riesenrad’у, то здіймаючися високо вгору, то спадаючи до самої землі. Не знаю, чому так подобалося мені споглядати це велетенське колесо, що нагадувало мені закрите коло людського життя. Але це було мені любо.
Змість людського існування — від колиски й до труни виявлявся за не більшу доцільність, як закрите кружляння велетенської каруселі. Постійна тривалість її осі не виправдувала дурного кружляння.
Riesenrad! Скільки нового в спогляданні твого руху на тлі вічної блакиті пізнав я…
Усе алегорії. Іноді жаль себе стає. От і допіру сидів біля вас — угледів молоду квітку на вмерлій стеблині й знову нагадав своє життя. Сантиментальність!
У Відні я й одружився з голубоокою німкенею. Двадцять років прожив із нею і мав двійко дітей. Здавалося б, треба там і кінчати, але, знаєте, адже тепер усе однаково, ви самі казали: шляхи закінчено, — знаєте, не було того дня, щоб я не згадав її — дівчини з білим бантиком, якій я готував колись славу й любов.
Родини в мене не стало. Діти вмерли раніше, дружина — торік. Я знову лишився сам, і знову причинність молодости повернулася до мене, але тепер мені треба вже небагато. Я хотів би тільки знати — що сталося з нею, чи знала, чи відчувала вона, бодай колись, якою раною проніс я через життя її образ, чи відчувала вона, бодай у мільйонній долі, скільки мук гніздилося колись у моїй покаліченій душі.
Знаєте, я інколи думаю — страшна річ життя, або може й інакше — важка наука, що її досягаеш уже тоді, коли вона ні на що непотрібна… Але тепер я договорив, я вже хочу мовчати, я вже хочу, щоб ви…
— Та мені недовго, — потягнувся з-за столу жвавий дідуган, — але ходімо до саду, погляньмо на мою бджолу. Хе-хе, придбав, придбав, любчику!
12.
У садку осінь губила червець і жовтяву прозолоть. Сонце сіло й почало вечоріти. Василь Якович діловито взявся відкривати рямкові вулики, щоб пояснювати.
— Слухайте, давайте кінчати. Я страшенно втомився, — не стерпів Мак.
Вони сіли на ослона.
— Так мені ж недовго. Це я тільки для ілюстрації. Таки оцінимо, виходить. Ви про неї? — Це просто, але тут передмовочка-с! — він гидко причмокнув язиком.
— Передмовочка-с, про мету й шляхи… Моя мета ось — бджола, хатинка… До цього шлях легкий. Я ж не збирався бути всесвітнім пасічником і не заживав слави! Коли одного разу я натрапив на Петербурзьку газетку, де якийсь писака вихваляв ваше ім’я, я був завагався. Але ж згадав, що слава для вас не була за мету. Більше того, я зрозумів, що мети ви зовсім не мали, бо коли б і осягли її — Тетяну, як ви звете її “дівчину з білим бантиком”, то, повірте мені — вона б не задовольнила вашої хворої уяви…
— Слухайте, ви!
— Не будьте вже такі горді й не перебивайте. Що це я казав? Так, про уяву. Ви нагородили мільйонні трагедії з вигаданими зустрічами на вашій Мільйонній вулиці, а я вам кажу, що ви брешете.
— Та як…
— Не перебивайте. Голкова Тетяна й до цього дня ніколи не виїздила з нашого міста.
Мак скочив з місця. Він був страшенно блідий.
— Мовчіть і не заважайте. Справа в тому, що того листа, про який ви згадуєте, надіслав вам я, а вона обох ваших навіть і на очі не бачила, от що! Зробив це я свідомо, і зовсім не для того, щоб мститися за дрібну юнацьку образу, лише для того, щоб перевірити свою думку, щоб довести собі, що зеленоокий, кучерявий юнак, хоч і літав високо, але принизив мене — плазуна легковажно. Та свого експерименту я ще не доконав. Адже шляхи не зовсім закінчено — ми рухаємося, говоримо дурниці, їмо, одне слово — ще живі істоти. Отож ваша “Снігурка” живе через дорогу, де жила й сорок років тому, ви маєте змогу розповісти їй про всі свої страждання…
Мак повернувся й мовчки, рівним, немов у сновиди, кроком рушив із саду, далі перейшов улицю і зник за хвірткою.
Позад його, ніби кіт за горобцем, прокрадався Василь Якович, трусячи від зловтішного сміху своїми довгими обважнілими вусами. Він підійшов до Голчиного паркану й, спершися об нього обома руками, приклав очі до широкої шпарини.
Надворі потроху залягала осіння сутінь. На струхнявілому ѓанкові сиділа жінка — непорушна й рівна. Вона поклала руки на коліна, вдивляючись у далекі баштани, що збігали до ще зеленої смуги кучерявих річкових верб. Її обличчя суворе й ніби кам’яне ще відбивало сміливі лінії колишньої краси. Одягнена вона була дуже просто, але чисто й охайно.
Мак ступив кілька кроків наперед і широко одкритими очима вдивлявся в обличчя жінки, намагаючися знайти в її рисах те своє — умучене в любові. Так, це була, без сумніву, вона. Але вдивляючись трошечки повз нього, Тетяна ніби не помічала його, встромивши свій зір у якусь далеку точку, вона вся, ніби поринула в якісь глибокі, одинокі думки.
Мак підійшов зовсім близько.
— Хтось увійшов? — раптом промовила Тетяна розміреним, тихим голосом, не поворухнувшись жодним м’язом тіла. Дивлячися порожніми очима в далечінь, вона бачила саму лише темряву.
Старий здригнувся й рукою провів по очах, бажаючи скинути з них страшне навіяння.
— Я питаю, хто увійшов? — знову промовила Тетяна.
Данило Мак з перекошеним від жаху обличчям став відступати назад. Далі повернувся і кинувся бігти — бігти через город, баштани…
— Хто це! — голосно скрикнула вона…
— Не хвилюйся, Тетяно, — почувся твердий голос з-за паркану, — це ходить один божевільний. Він уже втік. Він спокійний — нікому лиха не коїть.
Надворі знову стало тихо. З річки потягло вечірньою вологою.
Р. 1928. Київ.