ПОЕМА
ВЕРНІТЬ СИНІВ!
Це так було. Стояли черги хлібні,
Спадали з неба мертві порошини,
Тяглись проспекти рівнобіжні й рівні,
А по заводах пахкали машини…
Гули машини із заліза й стали,
Крутились в шалі бісові колеса —
Вони маленькі кулі виливали,
Їх ждали там, в кривавих, чорних плесах…
Їх ждали там — в далеких зимних шанцях,
А тут покірно в чергах хліба ждали…
І вийшов хтось, гукнув у сніг:
Поганці!
А вітер підхопив з далекого кварталу
І закрутив метелицею в небо…
Жінки голодні лаялись до вітра,
Кляли війну: — Кому ці жертви треба?
— Хто чорну кров з полів всесвітніх витре?
Жінки голодні показились ніби: —
В проспект з провулку за единим шалом:
— Верніть синів! Маленьким дітям хліба!
Бий фараонів! Хліб вони сховали!..
Трамвай ішов і раптом зупинився.
Вагоновод всміхнувся й ключ закинув.
Весь город став, туманами укрився
І кутав снігом кам’янисту спину…
Тоді кравець пробіг мовчазну площу
Й гукав у сніг:
— Тікай, вони стріляють!
Що вітер їм всі ребра прополоще,
Убили Гришку, амба 1 Миколаю!
Перекупки на ринку бунтували:
— В палаці вбили молоду принцесу!
А хтось у сніг встромив пекуче жало
І на заводах станули колеса…
На розі хтось про Думу здумав басом
Й жбурнув у шибу жовтую цеглину.
На Кирочній Волинський полк піднявся —
На барикади йшли сини Волині.
На барикади — з піснею про сонце —
— Офіцерню додолу, всі до зброї.
І опліч йшли з волинцями чухонці
Й робітники у снігові завої…
СТО ТИСЯЧ М’ЯЗІВ
Аглая йшла. На Невськім гамір люду.
Десь постріл впав. Городових ловили.
І стільки снігу, стільки сонця всюди,
Що просто йти, що просто йти не сила!..
Знялися голуби з побитого віконця…
На розі кров печальна та вогниста —
В заметі горілиць лежав до сонця
Такий спокійний і звичайний пристав.
Вдивилась в очі шкляні та холодні,
Згадала день. Подумала: він другий,
— Василь Васильович, ні завтра, ні сьогодні
Не буде вже солодкої наруги!
Пішла в сніги. Співала марсельезу…
Сто тисяч м’язів били ржаві грати,
Вага змагалась на п’яних терезах…
Звісток волинці ждали із Кронштадту!
ІМПЕРІЇ НЕМАЄ!
А в морі хвилі грали дивну пісню,
Чайки далекі різали повітря,
Дев’ята хвиля йшла синява й грізна
І гнала піну за сварливим вітром…
На гавань море сунуло завзято:
— Матроси в бій, матроси в барикади!
І впав огонь на береги Кронштадту:
— На смерть царів! На смерть прокляту зраду!
Злетів орел на фінське надбережжя,
Криваві площі шкірив двохголовий,
Заскиглив дико й на Петрові вежі,
Мов дощ смердючий, — краплі його крови…
Три зимні бурі налетіли з хмари:
З гаїв, степів та дикого узгір’я,
Розтяли голови смертельнії удари,
По всій імперії руде летіло пір’я…
А там збирали й кидали у ватри —
В найдальших закутках вогні заграють!
Здригали в ритм з глибин гарячі надри:
— Гори вогнем!
Імперії немає!
МАР’ЯНИ БАБИ КАЗКИ
В Петровськім парку дерева тремгіли,
Тулились далі до оток отоки,
Такі самотні, тужні та невмілі
Ішла вони з віків у сиві роки.
А далі там — Єлагін і Крестовський,
Аеродром самотніх гідропланів.
Всі пориви надмірні та чортовські
Тут, в пристані, скували дивні грані.
Аеродром стеріг одважний воїн;
Червона стрічка бовталась на грудях…
Чабан Максим згадки свої загоїть
На чаті цій після роботи й труду.
Чабан Максим червоний воїн нині,
Він революції, борні гвардієць!
Хто знайде в глупу ніч закляте зілля,
Що поведе до чарівної дії,
Хто знайде цвіт з незнаного узгір’я,
Хто переможе власні хиби й муки,
Здобуде хто від райських птахів пір’я —
Нехай простує по замежні луки!
Нехай простує в щастю та достатку.
Чабан Максим! — Гуляє вітер з моря
І по воді рисує дивні гратки,
І хмари гоне на блискучі зорі…
Чабан Максим! Його обличчя сіре,
Його усмішка — сонячна отрута,
Мабуть тому і райських птахів пір’я
Не може він з дитячих літ забути!
Мабуть тому Мар’яни-баби казки
Тепер повстали на зелених хвилях,
І перемоги жде, а не поразки,
І погляд шле за всі мільйонні мілі!..
Чабан Максим. — Його життя убоге,
Його дитинство сіре, наче осінь —
Тому тепер спорошені дороги
Всі перешкоди нищать, муки косять!
ХОДІМ, АГЛАЄ!
І от прийшла до сірих вод Аглая.
Прийшла і станула. Сказала:
— Здрастуй!
— Чи ти згадав, чи може не пізнаєш,
Чи може хочеш мить оту проклясти?
В очах йому все небо заїскрило —
Поцілував чоло, потиснув руку.
— Аглає, знаєш — ти мене зустріла
В той мент, як я прокляв самотну муку!..
Аглає, знаєш — рушимо на південь!
Там чорні сили з’єднано на волю…
Аглає, — ми на землю рідну прийдем
Новітні, дужі, сильні, — а не кволі.
— Чи ти простиш?
— Прощає тільки винний!
Сумління наше не збруднив ще ворог.
Дивись, як хвиля безконечна й плинна
Іде на берег з обрію, з-за моря!
Аглає, чуеш — Україна кличе!
І стріхи наші, і убогі ниви…
Цей дивний сон мені приснився тричі:
Весняний день і блискавка і злива…
І в зливі тій займались рідні села
У чадних муках рідного народу…
Аглає, знаєш казку каруселя
І ярмарків барвистих пишну вроду?
Це все не те! Та серце прагне шуму,
Та серце прагне гулі, наче бкря,
І йдуть до обріїв нестримні думи,
І мчать у даль мене пребуйні тури!..
Ходім, Аглає! ми зросли на сміттю.
Ми в бур’янах училися любити…
Чому-ж не сміти сміливо нам вийти —
Пожати жито, що росло століття?
ВОЛЮ І ЧОРНОЗЕМ.
Вони пішли. Летів у простір потяг.
Тремтіли в шибах болота й берези,
Кричала в зустріч воля тищерота
Й вагу поклала на важкі терези…
… У панцирі закуто паротяги,
Намацують що-миті кулемети —
Де є мета, де загасити спрагу,
Де заспівать, мов грань чіткі, сонети!
Летів у даль, летів у простір потяг…
— Аглає, любиш?
— Волю і чорнозем
І вже зима, а не осіння сльота
Скрижанила в дущі дитинства сльози…
І ВЖЕ ЗИМА…
І вже зима закруталася в хутра,
Скрасила знову кров’ю всі простори…
У блузі шкіряній, жорстока й мудра
Десь на вокзалі, все вдивлялась в зорі…
— Товариш Максе! Білих розстріляли —
Вуста скривила, наче десь в дитинстві,
А з неба впала іскорка коралу,
Згадала хату, вигони і тин свій…
— Максиме, білих гонять наші сили. —
Він позіхнув, — він все нагана чистив.
(А десь в степах хуртовина косила
І замітала пориви вогнисті…)
Максим мовчав. Зірки зап’яла хмара…
Тоді Аглая підійшла до нього,
Схилилася. (А з вуст кружляла пара…)
І він здригнув, немов чекав страшного…
— Максиме, — мовила, навколо озирнулась.
Сльоза скотилась по щоці холодній
І якось впала на нагана дуло…
— Я до лікарні йду вночі сьогодні…
Не смію мати і від тебе сина,
Не смію у волошках колисати…
Я вб’ю його вночі, Максиме, нині,
Не нам, не нам з тобою щастя мати…
Максим поклав нагана до кешені,
Притис її, поцілував у чоло.
І мить ота була шорстка, важенна,
І стисла душу в металеве коло…
ЗВИТЯЖСЬКІ ДНІ
По всіх світах змагались дивні сили,
По всіх світах здіймалися заграви,
Йшли косарі і з розмаху косили
Зелені, пишні, соковиті трави…
Звитяжські дні творили сині блузи!
І від станків набридлих та пекучих
Ішли в поля, пісні співали в лузі,
Єдваби з сміхом драли на онучі,
Вогнем червоним панський світ пустили!..
Червоний півень з Дону до Бескиду
Перелетів, і з попелу, за тином,
Свої блискучі іскри в чорне кидав!..
………………………………………………………………….
ЦЕ ТОЙ МУДРЕЦЬ
Був тихий день. Лиш удід різав тишу,
П’янили медом романці з узлісся…
Мов роки ці в блакитну безвість вийшли,
Немов на горищі неясний сон приснився.
Навколо верби листям шелестіли,
В орішнику вітрець гуляв кущами…
І ось її понівечене тіло
Розтяте вщерть холодними ножами…
І ось Аглая під вербою сіла:
— Грай, весно, сип свої пісні медвяні!
Я-ж так тебе, я-ж так тебе любила,
Я мріяла про обрії незнані…
Довжезний шлях співучими дротами
Повстав у серці в блискавках та зливі…
Немов гадюки в’ються за хатами —
За селами дороги рівні й сиві…
І раптом павука угледіла між листям —
Це той мудрець, що з хрестиком на спині,
Нитки липучі тягне він з обійстя
До всіх світів — так, як колись — і нині.
І радіуси мудрої будови
Стремлять потужно крізь прокдяті грати,
За села всі, поля, річки й діброви
І прагнуть всі світи жагуче обійняти!..
ЇЇ НІХТО НЕ СТРІНУВ
Схопилася на рівні під вербою:
— Згубила все. Позбулася дитини,
Максима вбито у кривавім бою,
І стежки не знайшла до рідної хатини…
Схопилася на рівні під вербою,
Втопила очі в сіре павутиння…
Навколо дерева тяглись юрбою
Та вітер на луги зелені линув…
Повстало щось, холодними ножами
Ввійшло у душу та сп’янило тіло…
Аглає, чи не ти в орішнику кущами
З безумним сном, немов мана, ходила?
Безумний сон у даль ішов лугами,
Займався захід буйним сірим димом,
Палив огонь, мов чадними свічками,
І голос кликав чабана Максима…
… Вона пішла. Її ніхто не стрінув,
Ніхто не здумав про дрібну офіру,
Не цілував, немов святій, коліна,
І не прийняв її самотну віру…
Вона пішла над берегом високим
Зійшла на запашну та чорну кручу…
… А вечір був тверезий і стоокий
Він тіло м’яв та ще й в обіймах мучив…
СВІТОВА БУДОВА
Потужні трави. Кладка через воду,
Між ряски в плесі перемружні очі.
Мадонна чиста без святого плоду
Йшла кладкою вона назустріч ночі.
В улоги лугу пластуни — тумани
Сповзали тихо, ніби йшли на змову;
А стежка з кладки в переріз баштану
Сп’ялася пагорком, й смоктала крови
Від диска сонця, що сковзнуло з хмари
Й лягло на землю. Далі зачерпнуло
Снаги у жмені та богняним варом.
Червоноблиском у світи жбурнуло.
Немов привіт — назавтра певно буду!
З новим огнем, ще з більшою снагою!
Мов на ясу — плодіться звірі й люди.
Впивайтесь рухом, світлом, боротьбою!
Плоди достиглі рвіть з дерев крислатих,
Цілуйте землю повними вустами!
… Гаряче сонце в проміні патлаті
Заплуталось космичними світами
Тенета мудрі заснувало знову
Від осередку - диску. Досконала,
Музично - рівна світова будова
Над селами похмурими повстала.
Від плеса крок, і пагорок зелений
Оперезався стежкою гнучкою,
Що збігла ось до ніг. Думки шалені
Змагались радісно з прозорою сльозою…
Ступила ще — нога у теплий порох
І лоскотно, й жагуче так лягає,
А навкруги стерні рудої море
Привітом тління стрінуло Аглаю.
Та із стерні могутнім оксамитом
Вже паростки майбутнього цвітіння
Знялися вічним, чародійним мітом.
Довгасті, мов життя, синяві тіні
Від одиноких верб уклались тихо
На груди пагорку, а ген в долині
Слухняно вщухли перегнилі стріхи
Й хати, що в землю вгрузли по коліна…
Вона до хат вклонилась головою
З покорою та радісним привітом
І стежкою, немов змія гнучкою.
Пішла туди.
Дмитро Тась
Чернігів та Київ
Р. 1925 - 1927