Іще хоч раз упасти в трави!
Не лузі спокоєм приснать
Змагання всесвіту криваві —
Не марити про сіножать…
Не нуги ні косарських співів,
Ні дзвону кіс, ні стону трав,
Лише хмарини злотогриві
Зривать, мов пір’я райських нав!
Де сонце падає стоглаве,
Де медоносність дум снує, —
П’яні, жагучі, горді трави
Гаряче серце пізнає…
А там — чмелиним передзвоном
Пружинить обрій спраглий день
І крок за кроком, гін за гоном
Яскраву думку степ кладе…
Отак, крізь вулець перспективи
Крізь цеглу міста, намання —
Я мрію гаряче та хтиво
Про радість соняшного дня!
Дмитро Тась