Мій дід був пасішник, а батька я не мав,
А матір покриткою звав сусід Герасим…
І дід був друг мені. З ним в куріні я спав,
З ним бжіл стеріг, по рій на дуба лазив…
Коли сідало жовте сонце за селом
І від дуплянок довга тінь лягала в твави,
Я мовчки прислухавсь, як в вуліку гуло
І дід мовчав — він знав, що слово надто зайве…
Мій дід мене навчав учітіся од бжіл, —
— Бжола, — казав мені, — це мудрість і робота…
І тужно стало раз. Чому не маю крил?
Пішов тоді я сам по груддю на болото…
Болото. Груддя. Тінь. Чагарники густі.
Болотяний стрибав по груддю між кущами
І плакав з бузників настирливо — “прости”!
І підіймав стежки блакитними мечами.
Так полонила все болотяна сутінь
І стогін бузняка, і дідька дикі танці;
Сум таїни і біль, і непомітну тінь
Приніс до діда й бжіл самотній хлопець вранці.
Дід люльку набивав, і сивих брів не звів:
— Ти де ходив всю ніч? Спитався ледві чутно,
А я від гніву й сліз нестримано тремтів
І чув, як в грудях бє новітнє і могутнє…
—Болотяний казав, що бжоли — це раби,
Болотяний казав, що мудрість не в роботі;
Він кликав в синій бір від муки і ганьби,
Він звав в туман густий — до танців на болоті…
Кілечка диму д’горі з люльки дід пустив,
Зелений дим кружляв і непомітно танув,
А потім скинув бриль і груди похрестив,
Очима сивини мені у вічі глянув…
— Прощай, — сказав мені, — іди, іди від нас,
Іди від бжіл святих, від муки і роботи!
Я довго не вагавсь — і тільки вечір згас, —
Назавжди вирушив в тумани і болото…
Дмитро Тась
Киів, 1924