МИХАИЛ МОГИЛЯНСЬКИЙ
РАТОВНИЦЯ
(ОПОВІДАННЯ. 1916.)
Я опустився на дно без надії ще коли-небудь виринути на світ Божий. Непереможна пасивність опанувала душею, — і навіть не бажалось виринати; все, що переможцеві може дати життя, здавалось нудним і непотрібним… Не бажалось виринати, але чомусь я старанно переховував під убогим ліжком убогий клунок з “приличним” убранням, останнім зв’язком з тим минулим, коли я ще змагався з долею. Кілька днів не ївши, не йшов продати те убрання: скорше б умер з голоду… Не було в серці місця для сентиментального почуття до пам’ятки про минуле, почуття, що примушувало б так шанувати речі, які ще лишились у мене після того, як усі горді мрії мої порохом пішли за вітром. Мабуть, десь під попелом руїни жеврів ще несвідомо огник, що перешкоджав з рук пустити останню можливість здобувати майбутність… В хаті, в якій я займав один з темних кутків, зо мною жили: проститутка Маня, її приятель, фаховий здодій, і хто-небудь випадковий — сьогодні один, завтра другий. Маня була ще молода, але вже досить зруйнована фахом і умовами життя дівчина, в серці якої, одначе, не вмерли сентиментальність і потреба некорисливо і палко кохати. В перший день, коли я прийшов до свого кутка в хаті, увечері приятель Мані за щось хотів її побити, а вона перелякано закричала. Я добре знав, що життя б’є, калічить і топить багато соток і тисяч Мань, і мені вже навіть не було їх жалко, але крик і бійка дратували мені нерви. Я підвівся з ліжка і сказав, звертаючись до злодія: “Слухайте, добродію! Лишіть її, я не дозволю в своїй присутності бити жінку”. Злодій здивовано і з презирством глянув на мене. “Бачиш, — сказав він, показуючи кулака, — одвідаєш раз, вдруге не захочеш!” Він, очевидно, остільки був сильніший за мене, що смішно було навіть думати про моє грізне “не дозволю”. Але чомусь він кинув Маню і ліг на своє ліжко і з того часу ніколи в моїй присутності не зачіпав її. Нерідко траплялось, що синяки на обличчі Мані свідчили, що прав своєї приязні він не забував, але ніколи пальцем не займав в моїй присутності, навіть лаяв не часто. Наслідком мого лицарства Маня закохалась у мене шалено, вложивши в своє кохання усю сентиментальність чулої вдачі. Моя байдужість тільки роздмухала огонь того кохання: не було ніжних слів, якими б вона не пестила свого “лицаря”, не було жертви, якої б вона для нього не прийняла, в огонь і в воду пішла б за нього з усміхом на вустах, не потребуючи за те ніякої нагороди. Звичайно називала вона мене короленком і впевняла, що я ще здобуду своє королівство. Вона не розуміла, що навіть королівство було б мені нудне і непотрібне… Нудним і непотрібним здавалось мені і її некорисливе кохання, ні жодної струни не зворушуючи. Іноді, лишаючись цілком холодним і байдужим, я вдовольняв в неї похіть, і вона після того ходила осяяна і щаслива, ніби їй справді віддана була королівська ласка.
Швидко Манині відносини до мене став спостерігати її приятель, наслідком чого було те, що синяки не сходили з її лиця, а в його серці змостила кубло пекуча, смертельна ненависть до мене… Мені ж ставало якоюсь надзвичайною втіхою дражнити звіра тієї ненависті, і я не занедбував випадка зазнати розкошів гострого почуття. В нашій темній берлозі видимо наспівала катастрофа… Маню наблиз катастрофи зробив тихою і серйозною: звигнуті брови виявляли якусь внутрішню роботу почуття. Поблиск її очей, оточених синяками, надав лицю лиховісні риси. До мене ставилась з попередньою ніжністю. Для мене небезпека стала тим огнем, спалити на котрім свої крила непереможна сила тягне метелика…
Але здодій ніби став уникати неминучого, не звертаючи уваги на мої заходи його дражнити, іноді десь пропадаючи на кілька днів. Це ще більше дратувало мене, підіймало нерви… І розв’язок віддалений почувавсь як ще більш неминучий. Нарешті сталося і сталося саме тоді, коли того менш усього можна було сподіватись. Стомлений я лежав на ліжку, забувши все на світі: Маню, злодія, убогу берлогу, в якій я жив; перед моїми очима плили хмарки серед блакитного неба. Мені здалось, що повернувсь день далекого дитинства і я на возі з сіном їду з лугу додому, лежачи на спині… До дійсності мене повернув пильний погляд, який я почув на собі: біля ліжка стояла Маня… В хаті більш нікого не було… Ніжному поглядові Мані моє роздратування одповіло образливим словом. З слізьми на очах вона одійшла в свій куток… Жалість до бідної дівчини ще більш підіймала роздратування… В сю мить в хату увійшов злодій. “Здається, я зайвий у сій хаті?” — звернувся він до мене тоном, який свідчив про рішучу зміну його настрою; він йшов пробоєм, ніби бажаючи сказати ворогові, як колись князь Святослав, — “іду проти Вас…”
Байдужість і нудота опанували мене. Я змовчав. “Питаю Вас, паничу, чи не зайвий я у сій хаті? Може, перешкоджаю паничеві романсувати з шльондрою?”
Мене ніби вдарило по лицю. Але, удаючи себе цілком байдужим, не зміняючи пози, я озвався з ліжка: “З ким би я не зволів романсувати, пан злодій мені ні в якій перешкоді не може стати…”.
Я не дивився на нього, але бачив, як у руках у нього блиснув ніж, і з якимсь звірячим ревом він кинувся на мене…
Я не зробив жадного руху; “кінець!” — промайнуло десь напівсвідомо. Але нелюдським напруженням волі знов поплили перед моїми очима хмарки серед блакитного неба… Тільки на мент! В хаті зчинився галас… Коли я встав з ліжка, то побачив, що блідого, як крейда, злодія держать люде, що прибігли з другої хати. Маня з виразом таємничості, яку кладе на обличчя смерть, мертвою впала під ножем біля самого мойого ліжка…
Через кілька днів я витяг з свого убогого клунка “приличне” убрання, одягся і пішов… здобувати майбутність. “Королівства”, мабуть, не здобуду, але непереможна пасивність щезла без сліду…
Яка б доля не спіткала мене, образ бідної знівеченої дівчини, назавжди ясний і чистий, залишиться в моїй душі. Її жертвенне кохання вчинило призначення всякого кохання — породити нове життя. Її смерть дала життя моїй мертвій душі. Не тільки образ бідної знівеченої дівчини, назавжди ясний і чистий, лишиться в моїй душі. Душа журливо завжди почуватиме, що любові бідної знівеченої дівчини більш не стріне в життю…