МИХАИЛ МОГИЛЯНСЬКИЙ
КОРОТКЕ ПОБАЧЕННЯ
(ОПОВІДАННЯ. 1916)
Сходячи по вузьких сходах, я чув, як серце калатало у грудях: побачення, на яке був покликаний, хвилювало мене. Побачення! З ким? Сливе рік прожив я цілком самотний. Нікого з близьких, навіть нікого із знайомих не бачив я у сі довгі одинадцять місяців. Довгі? Ні, не були вони занадто довгі: се тільки спочатку дні та тижні здавались нескінченими, але тепер, тепер час пливе дуже швидко. Сьогодні, вчора і завтра спливаються у своій безформенності, здається навіть, що часу нема зовсім…
Раніше, спочатку я був зворушений, нервово ходив по хаті, кров вдаряла до голови, острах нападав часом, такий острах, що від нього ось, здавалось, стане холодне, як крига, серце. Усе минулося, уляглося, я заспокоївся. Почав багато читати, читав двадцять годин на добу, тільки чотири години спав. Займався французькою та німецькою мовами, обмірковував один твір, робив для нього виписи, читав романи. Гнівався, коли перешкоджали робити. Тоді ще часом робив я далекі мандрівки у ридвані з блакитними запонами. Тепер вже майже місяців з пять нікуди не їжджу. Тільки тепер вже обридло усе: і читати кинув, і мовою ніякою не займаюсь більше. Годин двадцять на добу сплю собі. До усього в світі байдужий став і почуваю себе дуже гарно. Іноді тільки спомини збентежать душу, особливо спомини про неї. Ех, коли б ті спомини можна цілком вирвати з душі, щоб нічого не лишилося!..
Але се, мабуть, чи не вона прийшла на побачення? — блискавицею блиснуло у голові. Побачити її! Чого б міг я ще більш забажати тоді, коли не був ще до усього в світї байдужий? Догад став певністю. “Дуже потрібно, щоб вони знали про нашу близкість”, — помислив я собі, але десь з глибини душі підіймався віхор більш тонких, але й більш болісних почувань. Я почував, що ламається моя до усього байдужість, і се мене лякало. Вона порушала мою байдужість, і у душі моїй прокидалась злість на неї. Коли я взявся за клямку дверей, за якими — я певен був — була вона, я почував, що буду вбитий і знищений, коли певність моя обдурить мене, а коли ні, я боявся, що не подужаю раптом спалахнувшої злості. Я боявся її образити…
Увійшов. Вона сиділа у самому кутку і пильно дивилась на мене.
— Се ви, Марусю? Нащо ви? — почав я, задихуючись. Калатання мого серця заглушала для мене згук мого голосу.
— Е, пусте, Митрик, мені безпремінно забажалось тебе побачити, я не могла більш, — почала вона з веселим завзяттям, але на останніх словах її голос затремтів.
Я сів на стілець біля неї і конвульсійно стискав протягнуту мені руку, її руку…
За два кроки стояв німий свідок нашого побачення.
Я бачив, що бадьорість лишила її, смертельна блідота обличчя лякала, що ось-ось зомліє. Я не знав, що казати, мені ставало ніяково. Ніяково з нею! На самоті, без неї мені було краще, спокійніше — і знов злість почала душити мене. Шерсткі слова вже ладні були зірватись з язика, але раптом вона слабо усміхнулася такою болісною усмішкою. Я ще раз конвульсійно стис її руку і ледве чутно промовив: “Спасибі, Марусю!..”
Вона подужала себе.
— Ну, он що, — ще дякувати мені!..
Я бачив, що вона хоче багато чого мені розповісти, але думки плутаються і вона не знає, з чого почати. Знала, що час пливе, — на побачення одміряно було півгодини, і мовчала.
Я теж мовчав. Злість моя вмерла. Але глибока байдужість натомість опанувала усією істотою моєю, непереможно хотілось мені спати. Часом ладен був я встати і відійти “до себе”.
Вона почала говорити, оповідала про себе, натяком про знайомих, про все те, що було вже таке віддалене від мене, але колись і мене цікавило, засипала питаннями… Я слухав байдуже, одповідав не до ладу або й зовсім не одповідав. Болісна незрозумілість все більш та більш одбивалась на її рухливому обличчю, нарешті, вона журно змовкла.
Незносне було мовчання, але мені нічого було казати. Знов піднялась у душі дика злість.
— Чого ви прийшли до мене? Чого вам від мене треба?
Вона не зрозуміла.
— Чого вам від мене треба?
У неї в очах заблищали сльози. Се підлило масла на вогонь.
— З цікавості від безділля ви перевертаєте мою душу!..
Вона стерла сльози і підвелась. І раптом шалені жалощі до неї, до себе перенизали мене, забажалось багато, багато сказати їй, багато про що розпитати.
Схопив її за руку і посадив назад.
— Говори, говори ще, зрозумій мене і прости, моя мила!.. Сльози підступали до горла… Одного боявся — так і сталось. Побачення скінчилось! Я схопив її руку і почав у нестямі цілувати, на чолі почув її тремтячий поцілунок.
— До побачення, прощавай! — і я вибіг, боячись розлитись слізьми…
…………………………
Тієї ночі я не спав ані на хвилинку, розповідати про муки тієї ночі не знайду слів, але вранці — я вже був живим чоловіком; смертельна байдужість до всього в світі без сліду минулася, забажалось робити, читати, забажалось жити!..