ДМИТРО ТАСЬ
“ШТЕПСЕЛЬ”
(САД. КИЇВ, 1930. ‘МАСА’)
Синяві непорушні обриси кам’яниць тісною торбою громадились навколо, творячи між собою глибокий колодязь. Вони пліч-о-пліч зійшлися й тремтячи надрами своїми, думно й непорушно застигли, немов старезні ворожбити, напнувши медведячі шкіри аж на очі. І тільки просто-ліворуч позначився від самого бруку стрімчастий просвіт, що вище, немов верхоліття китайського дерева, понад дахами, розпливався на бліде простирадло. Крізь стрімкастий просвіт уже неясно, перед лицем свіданку, прориварся жовтявий парус лихтаря й цинічно залипав на цупкім розі кам’яної потвори, вривався крізь блакитний квадрат вікна, кидаючи скісні, чорні риси через задушну кімнату.
Стрімчастий просвіт та бліде, над дахами, простирадло чимраз яснішали, відсвічували вогкий біль по шкляних квадратах, а думні ворожбити чимраз нахилялися під вагою туманистого простирадла й чимраз чорнішали, — ніби ось у глибині колодязя, де в тьмяній пустці лоскотливо змагався жовтявий парус з неясним тлінням світанку, мав закінчитися їхній ворожбитський ритуал.
Але ось ворожбити здригнулися, ось осіли, скинули чорні, ведмедячі шкіри й станули знеможені синявим випаром: — у далені безладно накопичених кам’яних кубів зірвався юним дискантом заводський гудок, а не встиг він докінчити свого довгастого привіту, як до його звуку приєднався з другого краю поважний бас… Відтак з долини, з поснулих пагорків — один по однім на всі лади та строї спліталися, змовкали й знову рвачко підхоплювали, зависши над хаотично розкинутими між пагорків кубами, щільним павутинням звуків.
По черзі змовкали, уривалися… А коли змовкли всі, здалеку тривожно й густо, на ході кинув свій свист паротяг, що цілу ніч летів сталевою стрічкою з північної столиці.
Ворожбити скидали з себе таємницю — перетворювалися на жовті куби домів. Ген з високого даху, розпанаханий вітром, закрутив чорні химери їдкий дим.
З якогось близького рогу сонливо продзеленчав трамвай…
І ось тоді Ромі стало ясно, що він біля вікна простояв цілу ніч.
Важко відштовхнувшися від лутки, він одхилив своє чоло від запотілої шибки, але, похитнувшися, схопився за ріг шафи. Безумна втома гарячими цвяшками пульсувала всім організмом. Запаленими очима, майже бездумними, він повів по кімнаті, сповненій блакитної сутіні, далі широкими кроками перейшов її невиміряну просторінь і впав на канапу.
У тисячний раз його вуха сповнили глухі звуки вогкої землі, кинутої на ляковане віко труни, в тисячний раз він відчув разючий тиск її краю на правім плечі, а зір схопив такий до болю знайомий і такий до огиди чужий обрис його лиця. У тисячний раз він здригнувся всією істотою, від чого хтось затис у кулак його серце й підігнав каменюкою до горла…
А далі з вікна полилися рікою піняві блакиті, закутали тьмяними килимами свідомість, на вії поклали важке ніщо . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Спочатку побачив рожевий квадрат стелі, що ніжно жеврів від співочих соняшних пальців. Далі — гаряче вікно, широкий червоний парус, що в ньому кружляли мільярди золотого порошіння. Спітніле сонце вже встигло обійти призначені пруги й спокійно застигло між щоглів антени на протилежному кам’яному велетні.
Рома підвівся. Непорозуміло й здивовано роздивився навколо, примружив від сонця очі й поволі спустив фіранки…
Кімната стала наче чуліша до катастрофи, що, пронісшись світами, зачепила його душу своїм перистим крилом. Навшпиньках він підійшов до піяніна, ніби боячися необережним рухом збудити хвору дитину. З піяніна взяв запечатаний пакет з трьома нервовими рядками неслухняних літер адреси. Роздивився ріжки, перехресні смужки з другого боку.
Тут, у цьому пакеті — незглибимий тягар, тут передсмертні думки тої рідної дотепер, тої неприступної нині істоти, що ніде-ніде не існує. Тут — причина його кінця.
Рішучим рухом Рома засунув пакета до бічної кишені, загріб тонкими пальцями чуба, струснув головою й, відкинувши покришку струменту, на нього впав вагою невичерпаних болів. Один акорд покривав другий, перемішувалися звуки на дивний хаос, на розпачливу стихію відчуттів та понять.
Хтось постукав. Рома, злякавшись, ніби провалившися раптом до іншого світу, з грюком захлопнув покришку й скочив на рівні.
У двері знову постукали.
— Прошу.
Хтось натиснув ручку, але двері лишилися зачинені.
— Ага! — кинувся до дверей і повернув ключа.
Хазайка: — Романе Семеновичу, до вас тут тричі дзвонили. Якась панночка записку ось залишила.
Далі глянула на нього очима стурбованої тваринки, похитала головою і, передавши записку, пішла.
Рома поклав записку на покрівець піяніна. Поглянув у свічадо й поправив краватку. Далі взяв з вікна капелюх і тихо вийшов з дому.
Вулиці благословенного міста! Кожен ріг, кожен завулок розкриває в далені хвилястого прорізу — незабутню панораму пагорків, казкове марево… А навколо не строгими фасадами, вишикуваними за щуковим наказом, ні! — хаосом кубів розкинуто площі на всеможливі варіянти. Яскраво-жовті від натомленого низького сонця й лагідно-сині в тіні. Ніби якийсь, безумний з надхнення, конструктивіст розкидав макетні брили, щоб дати людству нечувану досі містерію…
Проріз Прорізної збігає долі до підніжжя великого храму — він знімається догори у суміші жовтої цегли й лапастої зелені крислатих каштанів, а вище, вище — на тлі геніяльного неба щирим золотом зайнялися вікна. Ніби куб запалили з середини, ніби ось уся снага соняшної ласки зараз виприсне з нього й розіллється золотими, червцевими потоками по узбіччях синьо-гарячих пагорків.
Рома збігає туди. Він, — ніби автор містерії, що розгублено залишився на сцені в той час, коли електрику вже засвітили, коли рука дириѓента зірвала вже з сотень струн перші акорди, і ось затремтіла завіса… Автор кидається на всі боки такий нікчемний, розчавлений і ніяк виходу не знайде з цих потворних конструкцій, блискучих огнів, разючих звуків, тоді, як він має піти в супокійне ніщо.
Рома збігає туди. Він, біжачи, долонею стирає піт з високого чола й далі стискає горло. Знову це відчуття стиснутої шворки на в’язах, тої шворки, що затягла в невуття його друга, до болю близьке лице перетворила на огидливо чуже. А в бічній кишені тяжить, пече отой дикий пакет з трьома рядками безладних, неслухняних літер.
Ось у вітрині стремить циферблят — чверть на восьму. Рома кидається до візника й видушує зі стиснутого горла:
— Пристань. Так — пристань! Якнайшвидше…
За гамірливими юрбами продавців червоного морсу, цигарок та ірисів, за лайками биндюжників та клітинами живої птиці — вишукувався довгий хвіст черги від каси, завернувши півколом. Рома став ззаду. З річки віяло зеленою вогкістю та ніжною прохолодою.
Сонце вже сіло за пагорки й тому на круговиди по той бік ніжна сутінь поклала тьмяні тони; вони видавалися за припорошені старовинні ѓравюри. Усю річкову широчінь вкрили човники, моторки й катери, пароплавчики й рожеві тіла, що метушилися в зеленім супокої плину на всі протилежні боки, ніби табун великої риби, що його несподівано оточили непрохідні ѓрати неводу.
Раптом пароплав викинув з себе різкий гудок, розцвівши білим струменем пари. Усі здригнулися. Рома побачив, що дівчина з червоним жакетом, стиснувши обидва вуха пальцями й стуливши рамена, задиркувато посміхалася до нього. Вона стояла в черзі поперед нього, а як черга завертала півколом, обличчя їхні були ось — одне проти одного. Вона була в білій сукні й на руці тримала червоний жакет.
Коли хвилю закам’янілого споглядання, підсвідомого фіксування навколишнього, зірвав цей несподіваний гудок, серце знову стиснув хтось у кулак і кулею підсунув до горла.
Ой, ця шворка… Він одтяг комір від в’язів і намацав у кишені пакет.
Тони по той бік темнішали й уже видавалися за строгий фон для портрету Леонардової школи.
Дівчина все дивиться на нього й час від часу посміхається вузьким розрізом невиразного кольору очей та куточками нафарбованих уст.
Це дратує. Може Рома щось зробив чудернацьке, може вигляд у нього дивний… Він поправив краватку й від того знову відчув огидні спазми горла.
У неї високі груди й тримає їх вона якось із погордою, свідомо. Але чимось брутальним віє од усіеї її істоти, чимось, що відштовхує, навіть дратує. Може плямка ця під вухом, а може просто цей червоний жакет…
Черга раптом рушила наперед, і Рома, обійшовши півкола, опинився за її спиною. Але він відчув на своєму лікті пружний дотик її грудей, коли вона, не дивлячись на нього, пройшла наперед. Дотик був легкий, але лишив відчуття огиди. Безперечно вона навмисно пройшла так близько, без сумніву навмисне торкнулася.
Господи, як це довго! Пароплав знову прокричав тривожно й тяглисто й десь за лаштунками пагоркових конструкцій йому pianissimo відповів у тон хор таємних спільників.
Вона знову, озирнувшись через плече, глянула на нього. Але ні вузькі розрізи очей, ні куточки вуст, уже не посміхалися. Двома пальцями вона засунула пасма жовтого волосся під хустку. Червону жакетку поклала на плече. Вона підходила до каси.
Рома з люттю одвернувся…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
У маленькій каюті першої кляси немає нікого. Нарешті, він сам. Десь із глибоких надрів шумує ритмічним рухом машина, нервово струшуючи корпус пароплаву. Тільки оце світло! До болю біла лямпка електрики ріже запалені очі. Він обдивився стіни й знайшов під запорошеним свічадом штепсель. Підійшов і витяг його.
Чорна тьма поглинула коробку каюти й, ритмічно потрушуючи її, обережно понесла вперед, немов по вінця сповнену чашу. Блакитно жевріють обабіч маленькі прорізи вікон, час від часу, то по цей, то по той бік скресаючи береговими лихтариками, що так і важать кинути в першу шпаринку свій тужний, свій болісний привіт.
Але це ловиш уже підсвідомо, вже катастрофа, що черкнула допіру своїм перистим крилом, знову сповнила всесвіт уяви, шаховими квадратами розклала неминучість події, що відбулася.
Крок у крок він вимірює коробку каюти з куту в кут, то лівим то правим плечем чіпляючись за недоречний стовпчик.
І все те саме, те саме… Остання зустріч біля Золотої Брами, де він, не дивлячись в очі, віддав Ромі ноти й відмовився йти на Горку. Був ніби спокійний, тільки віями ховав синь своїх гливоких очей. Далі — тупіт чужих ніг у спорожнілій кімнаті, тремтіння чужих пальців між паперів, оцей пекучий пакет з трьома рядками нервових дітер, що ховає в собі щось більше від уяв, вогка земля на ляковане віко труни, і разючий біль від неї на правім плечі…
Усе те саме. Чорна тьма поглинула коробку каюти й, ритмічно потрушуючи її, обережно несе наперед… Рома не чує того, він — крок у крок вимірює просторінь від кутка до кутка…
Раптом нахабний жмут блискучого світла зі скрипом вірвався в каюту. Рома рвачко повернувся. На порозі одчинених дверей з валізкою в руках стоїть чорний обрис жінки.
Від світла Рома примружив очі, зніяковіло завернувся, заліз у дальший куток і, знітившись там, уперше за добу затягся цигаркою. Від того солодким током дурман розлився тілом, а голова відхилилась до стінки. Обрис жінки повільно причинив двері, й м’яко пройшовши до протилежного куту, сів там.
Знову тьма, тихе потрушування й обережний рух наперед.
Ні, він не може довго так сидіти, це над його сили. Рома зривається з свого місця, й запаливши другу цигарку, починає знову ходити, змінивши тільки діягоналю коробки. Але вже не те саме. Думки розпливаються й неминучости шахових квадратів уже нема. Лишилася тільки запалена змора, накопичення різної ваги речовин, що душать тягарем невимовно й усе ж розпливаються під тиском чужих очей, що спочивають на ньому, — він це відчуває. Порушено його самітній біль… Але дивно — це не дратує його, ні… Це якось навіть уколисує…
У куті чужих очей щось ворухнулося і раптом тремтіння коробки зникло; ніби сповнену чашу піднесла обережна рука й застигла в повітрі.
— Що вам таке?
Дружній, невимовно м’який голос викинув тишу з довкола.
Рома спинився. Загріб тонкими пальцями чуба. Озирнувся. За інерцією, але вже повільно, попростував до чергового куту й завернув до попереднього.
У куті ворохнулося рішуче й запашний голос промовив владніше:
— Що вам таке, товаришу?..
Голос був остільки простий, остільки безпосередньо-спокійний, м’який та теплий, він ніжно пестив замордовану душу, що Ромі відразу здалося, ніби він прокинувся від тяжкого сну.
Він спинився, плечем спершися на стовпчика й хвилинку помовчавши, тихо сказав:
— Це ви до мене?
Знову помовчав і додав:
— Вибачте, я не помітив…
Він зніяковів. Не знав, де діти руки й цілком недоречно поклав їх до кишені.
— Ви не хворі? Я бачила вас біля пристані й мені здалось — у вас болить горло.
— Горло? — схопився Рома… — Нуда… — поправився він, — ні, ні! Ви помилилися.
Але що за дивний, що за чарівний голос…
М’яку темряву затишної коробки знову злегка потрушуючи несла чиясь обережна рука.
— Але дійсно я хворий, здається… У мене, бачте, страшенно болить… душа!
І раптом Рома відчув, що дійшов тої межі, коли горю, що довго скипало всередині, сушачи мозок і очі, горю, що затискає в кулак серце й кулею підносить до горла, — стає тісно в покрівці людської плоті й воно ось має вибухнути з неї, розрядивши напружено вдаваний штиль. Ось маленькі прорізи блакитних віконець, відсвічуючи надбережні лихтарики, сплелися на сполучені смуги й закружляли туманистим каруселем.
Ось перекинулася коробка, перекинулись усі світи й не стало нічого, нічого — тільки покрівець його плоті, що з нього рвачко вибухають чорні жмути непомірно тяжкого та ще оцей близький, цей конвалійний голос і простягнений з куту темний обрис руки.
— Ви не подумайте…
Але він уже не панував стихіями своєї плоті. Він кинувся в кут, і, впавши просто на підлогу, здригаючись від ридання, зарився гарячим лицем у її сукню на колінах…
Важко дишачи, вона гнучко пестила його розпатланий чуб, далі взяла за руку й прошепотіла:
— Устаньте…
Від її тіла пахло теплом допіру прасованої білизни та ще якимись дрібненькими луговими квітами, а в пестощах було щось ніжне, щось материнське.
Він слухняно підвівся й сів поруч. Наспіх витер хусткою мокре від сліз овличчя, воно страшенно горіло, але в грудях ніби раптом збільшилося повітря, й ніби все його було замало.
На один момент лихтаревий відблиск упав їй на очі й відразу втік. Очі були вогкі й сповнені тихої туги.
Вони водночас потяглися один до одного, несвідомо й всевладно, вони злилися гарячими вустами, п’ючи снагу непереможного горя, й запашної молодости, вони сплелися гарячими тілами, з’єдналися спільним диханням…
— Ваші квитки, громадяни! — почулося десь за стінкою і хтось штовхнув у двері.
— Треба засвітити, — додав хрипкий голос, вганяючи до каюти жовтий відсвіт крізь двері.
— Десь тут було… Десь тут був отой… штепсель, — метушився під свічадом Рома, одною рукою мацаючи стінку, а другою — загрібаючи пасма чуба.
Як він погляне в її прекрасні очі? Мила, хороша… славна, — метушилося в його голові…
— Десь штепсель…
Незаймане тепло тримало в чарах усю істоту…
— Ось він… — Довго вовтузився й зрештою всунув, мружачи очі від раптового світла.
— Білет? Зараз…
Він подав квитка й через плече матроса несміло глянув протилежний кут.
Вона стояла спиною, риючись у своїй торбинці.
— У вас, громадянко, квиток третьої кляси, вийдіть, будь ласка, а то помічник оштрафує.
Вона мовчки схопила червоного жакета й озирнулася зашарілим обличчям. Вузький розріз невиразного кольору очей, темна плямка під вухом та пасма жовтого волосся, що вибилося з-під червоної хустини — примусили Рому здригнутися з огиди на згадку зморних хвилин під касою.
Автор вийшов із темного нічого й зневажливо, з огидою, роздивлявся кумедну, жалюгідну бутафорію.
Вона мовчки вийшла.
Рома піднявся на чардак.
Пароплав стояв на мілині й кілька тривожних та дужих голосів десь за облавком безладно вигукували накази, поради, просто поклики. То матроси човном завозили котву, щоб утворити опір для зрушення.
Місяць величезним серпом нахилився над чорним далеким гаєм, а з близького білого берега перешіптувалися тихі лози. Несказаний спокій лився з-довкола у душу, споглядальна запашна нерушність літньої землі благословляла спочинок і працю.
Рома зідхнув на повні легені, немов усвідомивши перед опущеною завісою, що вся пережита катастрофа була тільки но витвором лицедійства. Він у знемозі впав на вогку лаву й грудьми сперся на вигнуте поруччя, радісно намагаючись втягти в себе кожну деталь звуків та відтінків лагідної, безтурботної та всевладної природи.
У бічній кишені під тиском поручнів зашамотіло. Рома здригнувся й витяг чотирьохкутник пакету.
— Го-то-во! — розляглося крізь тишу.
— Вперед! — глухо, немов у бочку.
Пароплав здригнувся, а за поручнями загуло, заплескало, загуркотіло виром лопасте колесо.
Перегнувшися, Рома вдивлявся у вир той, далі зім’яв у руці й кинув у нього пакета з трьома рядками безладних, нервових літер.
Випроставшись, він глянув навколо й радісно посміхнувся до зорі, що простягала свій персидський єдваб за заломами вибагливого річища та чорних, насуплених круч.
Р. 1928. Київ.