ДМИТРО ТАСЬ
“НІЧ ДРУКУ”
(САД. КИЇВ, 1930. ‘МАСА’)
— Володько, не йди сьогодні… — просила ще раз, пославши тривожний погляд між обдертих постатів домиків передмістя, туди, де простяглися сірі й порожні простори осінніх полів.
— Не йди, Володько… — зовсім уже нерішуче, лише тривожно. А власне ця нерішучість Володька й роздратувала. Він давно б уже вилетів із цієї понурої нори під різкі пориви зловісного вітру, та ж мав махру відшукати й папірців нарізати. Тепер поглянув на жінку очима, сповненими ненависти. Неприродно й безглуздо великим животом вона сперлася на ріг столика під вікном, а в очах сам ляк, сама тривога, що текла незримим струменем, здавалося, крізь мутні шибки з-за сусідських парканів, з голих полів. Її вагітний живіт чомусь розсердив, але, разом із тим, і від лайки, що вже трепихалася на язиці, спинив. Виразно плюнув на чорну ганчірку в куток і твердо сказав:
— Не мішайся, Любко, — сказав, що піду. А Настька спить?
— Спить. Чи пізно прийдеш?
— А чорти ж його знають… Не чекай!
Гупнули двері, а далі тричі прогудів і десь ліворуч від Миколаївської церкви тричі вибухнув гарматний постріл, від чого задзеленчали мутні шибки й часто-часто застукало серце.
— Невже не вернеться?
Ні…
Володько йшов болотяною вулицею, де було слизько, розминав жовту глину, що в неї всмоктує чобіт, а потім огидно чвакає. Голі каштани хльостали різким свистом осіннього вітру й губили останній спижовий та покручений лист. Він кружляв, гнав за вітром, а потім безсило спадав і липнув у жовту глину. Десь далеко-далеко у вечірній сутіні, ніби хлопчик цурпалком перебіг по тендітних штахетах, весело заспівав кулемет. З баштанів скавучав собака. Вітер хотів зірвати кашкета — спіймав і вилаяв вітер.
Володько поспішав до друкарні.
Володько — метранпаж “Ранкової Зорі”.
*
* *
Гачок (Микита Йванович) 37 років вартує цей похмурий будинок — ці скрипучі сходи, товсті, мов на фортецю, мури, пацюкове з кутків шамотіння, олив’яний порох. І якби не різке шарудіння його розпанаханих капців, — сказав тінь якась снує з хати до хати, з поверху на поверх.
Гачок погано бачить, тому, коли скручує з їдкої, зеленої махри товстішу від першого пальця цигарку, — підносить її до самого носа й розсипає долі та собі на живіт трухляву порохню.
Хлопці - складачі смїються: — Микито Йвановичу, з вашого живота скоро табак ростиме.
— Товаришу Гачок, розкажіть як з вами губернатор розговарював.
— Було, було… Ехе-хе… — тільки зідхне та й пошкутильгає далі, тягнучи розпанахані капці та шепочучи дивне попурі з молитов та лайка:
— Господи, цариця небесна, мати божа… матері вашій ковінька нехай. Прости мене, заступнице, старого грішника… — У-у вашу… нехай. Сволочі прокляті… Допоможіть угодники святі…
Коли регіт та вигуки складачів змовкали, коли вщухало цокотіння мертвих літер під десятками чорних, а вмілих пальців, — робилося тихо й порожньо навколо. Діда Микиту оточували похмурі реали з касами чорних літер, холодні виблискували американки, допотопними опудалами шкірили пащі плаські друкарські машини… Вони, мов на німе віче, сходилися вечорами й він промовляв до них свої старечі скарги… Кожної машини, кожного варстату, чи каси знав історію та життєпис дід Гачок — вони були для нього, мов тіні померлих часів, мов незлічима рідня…
— Ідуть, уже ідуть…
Уключив електрику й ввявся папером розтоплювати залізну грубу. Дров не було, а паркан хлопці ще вчора допалили.
Прийшов Володько й, суворо привітавшися, став лагодити гранки, сортувати за розміром шпони — довгасті, гнучкі та чорні.
— А я думав, ви не прийдете, — здивувався на порозі молодий його помічник Гнат, що йому кучерявий вороний чуб за малим у око не ліз.
— Не прийдете, — перекривив Володько, — тільки й знає, що спізнятися…
— Передовиця готова? — Убіг вічно збентежений довгий та якийсь зігнутий випусковий Труновський.
— Усе готове, давайте швидше сьогодні, а то…
Володько не скінчив. Гарматний вибух довершив його думку, сухо пролунавши за товстезним муром та продзеленчавши шибками в подвійних рямах.
Труновський здригнувся. Його тремтючі пальці нервово забігали по довгастих гранках коректурних відбитків…
— Володю, ось передова. Гнате, візьми гасло — на всі п’ять. На всі п’ять крупно. Пошукай такого жирного, — здається квадратовий був би підходящий.
— “Хатинам — мир, палацам — війна”. — по складах прочитав гасло Гнат і чомусь посміхнувся, — на п’ять колонок.
— Ну, ясно на п’ять — на всю сторінку!
— Кого ви все лаєте, діду? — звернувся до груби Труновський, що від неї чувся невпинний шепіт Гачка — його незмінне попурі.
— А ви й почули? — здивувався дід, — хіба я лаю? Я кажу тільки, що ось уже від царя дев’ята власть іде з гарматами, а порядку немає.
— Микита Йванович за царем скучив, — обізвався Гнат, — вони ж на Новому Базарі крамничку мали, дьогтем та гасом торгували, товар з Баку получали.
— Ну й що ж, що мав, а цар тут до чого, — усяка власть, нехай її…
— “Хатинам — мир, палацам — війна”, — гукнув Гнат, — готове!
Гачок почухав свою кошлату, махрою пересипану, бороду й почвалав до темних машин.
За вікном прогарцювали вершники…
Гнат складав заголовки. Труновський масною шворкою міряв підвала, розміряв по рядках — вони плуталися й ніяк на 5 ділитися не хотіли.
Гарматні вибухи робилися до нахабности виразні, десь за собором стрекотав кулемет, а віконні шиби раз-по-раз освітлювали червоні сполохи, немов під ніч горобину.
Рядки плуталися Труновському в голові, а десь в уяві вчорашній світанок на кладовищі — Марусине палке кохання й гнучка постать. 376 поділити на 5… “Ми здаємо, але вернемось” — заголовок. “До завтрого” — казала Маруся й чомусь нервова риска перетяла її підборіддя… Тоді кладовищенські берези під хмурим небом заплутали, мов у павутинні, останнє золоте листя… Одне зірвалося, прокружляло, — сонно тріпочучи, й уплелося їй у волосся. За кладовищем сіра стерня простягла свої гони…
— Труновський, давайте я сам розверстаю.
— Розверстай, Володю — 376 рядків.
Десь заскрипіли двері надвірні й темними кімнатами пролунали нервові кроки… До хати вбіг куценький та сухорлявий редактор.
— Скільки готово?
— Третью верстаємо: — Труновський.
— Труновський! Ми виїздимо. Зараз здаємо… цей нумер конче треба випустити. Ви обіцяете? Товариші, обіцаєте?
— Узялися, так скінчимо, — сказав, поглядаючи в темну пащу вікна, Болодько, — що ж ми не робочі, чи що?
— Труновський, товариші! Бувайте живі! Постарайтеся випустити… і зник. — “До останнього набою” — чомусь здумалося.
Прийшов Васька — накладач - комсомолець і став фарбу закладати в машину. Старого машиніста Пекленка не було.
Коли вже готові сторінки Гнат з Болодькою одтягали в машину, раптом загасла електрика. Прокляття, здивовання та молитва одночасно зірвалися з п’яти грудей. Гачок став возитися з гасовими лямпами.
— Значить, додому? — Гнат.
Хочеш, іди, як тобі лячно, а ми з товаришем Труновським крутитимем машину. Що ми без старого Пекленка та без електрики не обійдемось? Васько, готуй папір!..
Наготувати папір було діло не довге, — він рівним стовпчиком — синім, - темно - синім уже здіймався на машині.
— Знову цукровий, та ж темний який! Хіба по ньому прочитаєш?
— Схочеш — усе прочитаєш. Іншого нема.
У сусідній хаті кістляво цокнула крізь шибу куля й сухо розсипалася облуплена крейда.
Гачок широко перехристив груди й знову подався кудись темними коридорами.
Гнат: — Нє хлопці, я піду. Якого чорта? Усі тут, як швед під Полтавою, загинемо…
Труновський крутив колесо, розмірено дишучи, а думки плутали, мов шахову дошку — холодні сторінки “Ранкової Зорі”, сухорлявого редактора: “до останнього набою”, світанок на кладовищі…
Володько жував солоного огірка. Комсомолець Васько з блідим обличчям мовчки накладав у машину напівкартонний папір, що вигинаючись, плямкав під його руками. Машина поважно й розмірено виляскувала потрійний такт, гнучкими лапками викидаючи сині сторінки, помережані блискучою фарбою.
Одкинула сотню. Труновський витер піт з чола і став проглядати, до лямпи придивляючись сторінку.
— Володю, тут у гаслі “Х” не з того шрифту… Треба ж до ладу.
Володько вилаяв Гната й приніс “Х”. Подолом витер вимащений фарбою шрифт і поцокав шилом:
— Де воно?
Тоді й Труновський з лямпою заліз до машини.
— Ось: Хатинам — мир…
На хвилину залягла тиша, а далі, заповнюючи порожнечу всесвіту, розбещений свист під грім та пекло — струсив і перекинув, розчавивши пласку машину, змішавши металеві уламки з крейдою та людським м’ясом…
Може на мільйонову частину від короткої миті в розпеченій, червоній заграві на велетенські тіні зросла постать вагітної Любки, промайнула гнучка тінь Марусі з кладовищенськими березами… і все згасло в небуття…
Тільки Гачок у себе в коморі — в льоху друкарні ще раз виконав своє незмінне попурі.
*
* *
Околицями провінційного міста, під журливі пісні осіннього вітру йшли грабунки й погроми. Берези тяжко схиляли своє гнучке віття й тремтіли каштани. За околицями йшли, тяглися смугасті гони полів — вони випинали свої груди до пестливих пальців юного вітру.
Люди, що їх грабували, скиглили по-звірячому, а їхнє скигління мішалося до свисту вітру в убогих коминах…
Молоденький салдат посміхнувся до сонця й зайшов до друкарні. Тут він натрапив на уламки від вибуху, на подертий синій папір і розпанахані трупи.
Молоденький салдат на трупи не дивився довго — він бачив їх щодня… і вже певно, що очі його не відбили тремтіння велетенських тіней від жіночих постав…
Він з купи мотлоху витяг цілий аркуш синього паперу й уважно вглядався в масні плями чорної фарби.
— “Ранкова Зоря”, — прочитав він і посміхнувся: — це тобі не “Вєстник Бєлозєрского полка”…
Вийшов надвір і сів на колоду. Червонуваті кузьки з чорними плямами чи не востаннє вигрівали на сонці свої крихотні тільця…
У вікно, з льоху, холодниіи очима стежив Микита Йванович Гачок. Він давно сподівався на збройну візиту.
— “Хатинам — мир, палацам — війна” — прочитав салдат і, дивлячись у золоту далечінь осінніх бульварів, замислився…
Якісь асоціяції потяглися липкою смугою в голові молодого салдата. Може трупи, що їх допіру знайшов, видалися не просто за трупи, може пригадалася своя хатина на Полтавщині й кримські палаци, де бенкетувала офіцерня, може щось зовсім інше думав салдат… Але він похапцем озирнувся й за ривши в землю баѓнетом свою ѓвинтівку, серед картоплиння зчорнілого й мертвого, попростував до воріт.
Йому назустріч виліз Гачок з хитрими й масними очима…
Р. 1926. Київ.