МИХАИЛ МОГИЛЯНСЬКИЙ
ВБИВСТВО
1925
J’accuse!
Я вбив.
Вбив у серці своїм друга, трупова отрута отруїла моє серце…
Він старший за мене років на п’ятнацять, і в моїх дружніх почуттях завжди був пієтет сина до батька. Але й цим не вичерпувалися мої відносини до нього. Я вклонявся його блискучим талантам, я покладав горді надії на його європейське ім’я, я створив собі з нього національного героя, що мусів перед цілим світом піднести справу нашого приглобленого й скривдженого народу, поставити її, як чергове завдання справедливості людської, вибороти увагу до неї, не як милостиню багатого, але як певність останнього, що тут він збагатить себе новими скарбами. Моя дружня відданість не знала меж та перешкод — в огонь і воду я б пішов за нього, бо в ньому були для мене верхів’я наших національних осягнень, вузли та вихідні пункти всього нашого майбутнього. Забувши стару заповідь, я сотворив собі кумира…
Але пройшла очищаюча гроза над країнами довговічної тюрми народів, минула довга ніч, і в світанку розгледів я новими очима постать свойого друга. І побачив я, що велич його не перевищує його фізіологічного зросту, а ці вічні чесноти коротші за довгу сиву бороду. Велику пустку та брехню побачив я в серці того, кому готував ролю національного героя, носія віками приспаних велетенських потенцій талановитого й героїчного народу. Замість орлиних крил і могутнього зльоту понад хмари — вужаче плазування й дріб’язкове політиканство людини, спритної на малі діла. Замість на недосяжну височінь поставленого уповноваженого від мільйонів — маленький крохоборець, уповноважений від безмежно роздутого самолюбства, шанолюбства й гоноролюбства. Замість скарбів народної правди, замість полум’я любові й пристрасті — холодна брехня й дрібний розрахунок жадібного до особистого успіху міщанина. Замість багатства духу — порожні злидні…
І я не зніс безмежного розчарування несподіваного прозріння — я вбив.
Вбив у серці своїм друга, і трупова отрута отруїла моє серце…
Але він поганив землю своїм існуванням, бруднив повітря своїм диханням… І я зрозумів свій обов’язок звільнити землю, очистити повітря, бо життя стало для мене не життям, поки він ходить по тій самій землі, що по ній ходжу й я, дихає тим самим повітрям, що ним дихаю й я.
Є в мене два приятелі, обидва прекрасні юнакі, прекрасні всім тим, чим прекрасна молодість, Хведько та Івась. Я прийшов до них і сказав:
— Він отруює родникові джерела нашого життя національного, він величезна небезпека для всього нашого майбутнього, що не може будуватися на ѓрунті брехні й суєтності…
— Він не мусить жити! — разом відповіли мені друзі — джерела нашого майбутнього повинні бути кришталево чисті й здорові: того, хто їх бруднить і отруює, треба усунути з дороги…
Я стис їм руки й сказав:
— Друзі мої! — джерела нашого майбутнього повинні бути кришталево чисті й здорові, — вийняв з кишені бравнінга й подав його Хведькові:
— Ходім!
І пішли мовчки мовчазними та порожніми вулицями сонного міста — Хведько спереду, я та Івась — позаду.
Серце билося спокійною впевненістю своєї правди.
Усі троє підійшли ми до дверей його помешкання, я подзвонив і бачив, як він устав із-за столу, і довга сива борода попливла назустріч долі, назустріч Немезиді…
Він сам одчинив двері. Пролунав сухий короткий звук, ніби пастух ляснув пугою. Як підкошений, впав він на порозі свойого помешкання від кулі Хведька, скерованої від мене. Дружня рука виконала свій обов’язок.
Жодного слова не кажучи, ми підійшли до рогу вулиці, залитого світлом електричного ліхтаря, і я побачив, що обличчя обох друзів були спокійні й горді, жодної рисочки хвилювання не спостеріг я на них. Ми повернули за ріг і тихою ходою пішли в темну далечінь сонної и порожньої вулиці. Коло перших воріт я спинився і сказав Хведькові:
— Дай-но сюди бравнінга! — пішов і кинув його до клозету.
А потім ішли й балакали про звичайне, ніби забули навіть про те, що відбулося допіру…
Привів я друзів до себе, коротко сказав: “Почекайте на мене!” — і пішов тією дорогою тихою ходою…
За півгодини я був у помешканні забитого. Лежав на столі мовчазний і урочистий. “Так, — подумав я, — тепер ти почув “Слово Істини” і брехня вже ніколи не сквернитиме вуст твоїх…”
А голос сумління руба поставив мені питання:
— Хто ти, суддя і виконавець присуду, суддя і кат?
Жоден м’яз душі не здригнувся перед тим питанням: так, приймаю на себе обов’язок судді і ката — і чисте серце моє, і виправдує мене сумління моє, бо я не месник за своє розчарування безмежне, лише уповноважений всього нашого майбутнього, який не мусить нехтувати приписів потрібної моральної профілактики…
Певний виконаного обов’язку я навіть без рисочки злоби, без рисочки образи за велике ошуканство, спокійно дивився на заспокоєне обличчя колишнього друга. Я навіть простив йому все, бо зрозумів і відчув, що нема на ньому вини особистої, що від довговічних рабства й темноти народних, він разом з блискучими талантами, що на них позначився геній народа, дістав і темну спадщину своїх темних хиб. Діла його життя я не зруйнував, я лише очистив його. І я почував, що і він розуміє мене, що й він прощає… Лише через той вчинок, який я — суддя і кат — зважився взяти на своє сумління, колишні друзі могли порозумітися знову, могли подати один одному руки примирення…
З почуттям того примирення підійшов я до вдови знову знайденого друга і з чистим серцем висловив своє глибоке співчуття її горю…
На той час з новими відвідувачами увійшов до хати судовий слідчий і підійшов до вдови, що витирала рясні сльози, які їй бігли під впливом моїх схвильованих слів щирого співчуття.
Я сів на ближчий стілець.
Слідчий почав запевняти вдову, що нечуваний злочин буде розкритий (посміхнулось моє серце, але не затремтів жоден м’яз його).
— Ось послухайте! І, витягши з шкіряного портфеля папери, почав читати те, що розповів на слідстві якийсь випадковий Мендель Фейгельсон. У того Менделя була невеличка крамничка на майдані, саме проти помешкань забитого. Мендель зачиняв свою крамничку і бачив, як троє — з них двоє молодих юнаків, а третій людина років п’ятидесяти в довгому чекмені — (я відчув раптом, що смертельна блідість покрила моє обличчя) — підійшли до дверей помешкання й подзвонили. Лише відчинено двері, як розлігся револьверний постріл, і троє відійшли від дверей, дійшли до рогу вулиці й пішли темною вулицею… На цьому слідчий урвав читання, оглянув швиденько всіх присутніх і, перегорнувши кілька сторінок, сказав:
— А через півгодини людину років пятидесяти в довгому чекмені, що прикметами дуже схожа на ту, яку бачив Мендель Фейгельсон, вже бачили на Петербузькій вулиці… Свідки так описують її прикмети…
Я відчував, ніби падаю в безодню: прикмети яскраво описували мою постать…
Слідчий одірвав очі від паперів, подивився на мене і сказав:
— Та ось серед присутніх я бачу особу, що цілком підходить до зазначених прикмет…
Серце моє захололо і — я прокинувся.
Таке присниться!
Івась і Хведько у сні залишились юнаками, прекрасними всім, чим прекрасна молодість — Івась десь блукає на чужині вже шість років, а Хведько стільки-ж спить вічним сном, передчасно отруєний паразитом, що розносить бацили висипного тифу, — обох я не бачив років більш, як десять, — а я і ві сні зберіг свій справжній нинішній вік.
Таке присниться, коли серце отруєне труповою отрутою в ньому вбитого друга…