ЧЕСТЬ

МИХАИЛ МОГИЛЯНСЬКИЙ

ЧЕСТЬ

Роман патетично-іронічний

1929

НАРОДОВІ БЕЗ ЧЕСТІ

Коли наша честь перевертом полетить,

це зовсім не звеселить богів,

по-перше, тому, що як тепер добре відомо,

жодних богів не існує в природі…

Але ж неіснування богів не привід для висновку,

що наша честь може собі летіти

перевертом…

I

Спіраль накрученої пружини прагне випростатись, розкручуватись невпинно.

Після кожної операції відчував Дмитро Андрійович це пружинове прагнення, цю радість розкручування. Накручування починалось з моментів далекого готування до операції, чи не з першого огляду пацієнта, перших спостережень, комбінацій спостереженого, висновків, що приводили до діагнозу, — накручування складної пружини і шляхетного матеріалу — морально-разумового єства людського. Останньої межі доходило воно — далі нікуди: або почнеться екстаз розкручування, — грань останньої межі фізично відчувалась тоді, як, взявши в руки ланцета, схиляв хірург голову над операційним столом. Далі наставав екстаз розкручування, в перших моментах якого, що ними була ціла операція, зникав час. Не підрахувавши, не обміркувавши зробленого, Дмитро Андрійович міг сказати, що двогодинна операція тривала десять хвилин, так і навпаки, десятихвилинну міг вважати за двогодинну, бо в перші хвилини екстазу розкручування зникав для нього час, а з ним і ввесь світ околишній. Не тільки не чув часом упівголоса сказаних слів асистентів та помічників, а не почув би, мабуть, коли б з гуркотом впали від несподіваного землетрусу стіни операційної. Увесь був метке око, вправна рука, цілеспрямованість кожного відруху, гостре відчуття владної відповідальності за кожний міліметр, кожний атом відруху, скерованого гострістю розуму й натхненням артиста. Для цього моменту, яким керували розрахунок і точність, для цього, власне, моменту накручувалась спіраль шляхетної пружини, апогея досягали зосередженість розуму, загостреність психіки. І в цих зосередженості та загостреності зникало все, що свідомість приймає як відчуте, пережите. Коли екстаз у відсутності свідомості, це був екстаз, бо навіть память не зберігала на своїй чутливій платівці жодних відбитків… Радість накрученої пружини розкручуватись починала тільки тоді, коли під стримані вислови захоплення присутніх на операції виходив з операційної трохи нетвердою ходою… Кілька хвилин блаженної втоми, — не любив, щоб хтось був коло нього, — самотньо сидів і палив ароматну єгипетську папіроску, одну, другу… Потім ішов до шпитальної палати глянути на оперованого, брав його безвладну руку, намацував живчика… Давав свої накази і тоді швидкими кроками виходив на вулицю…

Метушня людського муравника, вуличний шум, стукіт коліс, дзвоники трамваїв, лемент людських голосів — все сприяє прискореному темпові пружиового розкручування. Дмитро Андрійович відчуває надзвичайний приплив життєрадісності. От би десь знайти зелену м’яку травицю і, як за днів далекого дитинства, перекинутись через голову — раз-два, ще і ще!.. І чому це доросла, солідна людина не може собі дозволити такої невинної приємності? Мусить пристойно пробиратись поміж натовпом гуляючих і заклопотаних, вклонятись зовсім не цікавим знайомим, відповідати на привітні або кислі усмішки… І діла й розваги, болі й радощі цього людського муравника, ох, такі звичайні, заяложені, надбуденні, нудні… Таж і цим нудним людям веселіше б стало на серці, коли б вони, як Дмитро Андрійович, відчували охоту знайти м’яку травицю й перекинутись на ній через голову… Так, так, найвища радість для людини — охота позбутись звичайної солідності, охота на м’якій травиці перекинутись через голову. І зовсім не потрібно справді перекинутись: досить щиро відчути подібну охоту…

Дмитро Андрійович так щиро ту охоту відчуває, що йому й нема чого клопотатись про реалізацію своєї охоти. Його задовольняє, його ущасливлює сама охота. Вона дає йому якусь надзвичайну полегкість: ніби ніс на плечах важкий тягар, падав від утоми, і враз — не стало тягаря. Завжди вибагливий до себе і до людей, відчуває Дмитро Андрійович приплив доброї поблажливості. Врешті, так: нещасні люди! Треба їх жаліти. Не з своєї волі з’явились вони до життя і от вимушені нести його великі болі, його нудоту. І чим вони озброєні для самозахисту від них? В поті чола добуваючи собі хліб, що вони, крім цього, мають, бо ж євангельська істина — не хлібом самим житиме людина — істиною залишається й тепер, коли людство переступило через євангеліє і мапдрує далі, завжди вперед і вперед? Мистецтво? Але мистецтво складне й болісне, як і саме життя… “Головна мета моя в моїх творах, — признавався щиро один геніальний божевільний художник, — було не так розважати людей, як їх мучити”. Кіно? О, воно не мучить, це мистецтво для дегенератів, що має таке ж відношення до справжнього мистецтва, як мавпа до людини, з тією тільки різницею, що мавпа — пращур людини, а кіно стремить стати за нащадка мистецтва… Мати в пращурах мавпу навіть не образливо для свідомості: навпаки, видовисько поступу наповнює душу гордощами… Ну, а мати мавпу в нащадках хто схоче? Тому, мабуть, дехто відчуває образливий характер мавпячих кіногримас. А проте кіно по зросту нашим збіднілим сучасникам, що біжать від кожного напруження розумового, морального, естетичного, що понад усе прагнуть розваги… До того ж куди б пішла інтелігентна жінка, що їй обридли книжки, лекції, службові справи, усі інтереси чоловіка, а часто й сам чоловік, куди б вона пішла з приятелем чоловіка, завжди цікавим, тактовним, чутливим, уважним, коли б не існувало гостинного кіно? На родинні вечірки Будинку вчених? Але там, з одного боку, атмосфера тих нудних розмов та інтересів, що гонять з дому, а з другого — та, що загрожує втьопатися в скандал, як це трапляється по деяких інтелігентських клубах. І підтримує (поки що) з честю кіно жіночу оману, що бувають цікаві, тактовні, чутливі, уважні мужчини, які фатально втрачають ці чесноти не тільки в ролі чоловіків, а й коханців…

Розкручування пружини звільняє від серйозних думок, від складних проблем. Зараз Дмитро Андрійович не поставить інтелігентній людині непохитних вимог обов’язку і праці, людської гідності і праці. Людина слабка і беззахисна, вона потребуе поблажливості… Дмитрові Андрійовичу самому трохи занудне його “вчорашнє” обличчя — завжди стриманого, замкненого в собі, сьогодні його тягне до людей, до спілкування, завжди мовчазний — сьогодні він хоче розмовляти, сперечатись, переконувати, від когось почути науку…

Заходить Дмитро Андрійович до пивниці, слухає моторного на п’яненький смак скрипаля, що дає натхнення звичним скаргам звичних одвідувачів на загублене життя.

Заходить до кіно, але не може довго всидіти на одному місці. Обідає в дорогій ресторації в компанії малознайомих людей. Розмова не переходить меж банального, але поблажливість дозволяє уважно й серйозно ставитись до слів бесідників, яких послав сліпий випадок, навіть цікавитись психологією людською, надто людською…

Такий випадок послав якось Дмитру Андрійовичу увечері після важкої й надзвичайно вдалої операції у бесідники кооператора Трохима Васильовича Падалку. Трохим Васильович, махровий кооперативний міщанин, хворів на слабість мати за своїх знайомих, а по змозі й за друзів, знаменитостей з різних фахів. Це підіймало його престиж у власних очах. На його письмовому столі стояла фотокарта видатного письменника з автографом: “Дорогому другу Трохимові” — подарована під п’яну руку, і це було за предмет його гордощів. Альбоми були повні фотографіями різних знаменитостей, звичайно куплених, з чим Падалка старанно ховався… Він дуже зрадів зустрічі з молодим хірургом, визнаною знаменитістю, про сьогоднішню вдалу операцію якого вже говорило ціле місто. Років два тому Дмитро Андрійович зробив операцію його жінці — Інні Сергіївні, і тому він вважав хірурга за людину свого кола, хоч Дмитро Андрійович з того часу й не був у нього в домі.

З перших слів бесіди Трохим Васильович зрозумів і відчув настрій Дмитра Андрійовича — пружина розкручується, і раптом його опанувала думка привести хірурга гостем до себе в господу. Якраз того дня були іменини Інни Сергіївни, і в Падалок збиралось різноманітне громяданство, поява серед якого героя сьогоднішнього дня мала бути сенсацією. Трохим Васильович якраз зі спішної службовї наради, звільнитись від якої ніяк не міг, поспішав додому, де вже мали зібратись гості, коли зустрів Дмитра Андрійовича… Умовити Дмитра Андрійовича, що він ощасливить імениницю, було не важко, і через півгодини у вітальні Падалок, де сьогодні стояв іменинний стіл, товариство, що вже почало пир, човгало стільцями, підіймаючись з привітаннями назустріч хазяїнові та його знаменитому гостеві. Дмитро Андрійович поцілував руку хазяйки, в якій він не відразу впізнав свою колишню пацієнтку, — Інна Сергіївна ніби розквітла й помолоділа за два роки, сів поруч з нею, розглядаючись навкруги. Кооперативне міщанство дивилось зі стін фарбованими гравюрами “В’їзду Богдана Хмельницького до Києва”, “Гостя із Запоріжжя”, а беклінівські “Острів мертвих” та “Автопортрет”, баластрієрівський “Бетховен” та Стук підносили смак застарілого модернізму кінця минулого віку… Проте останній струмінь і в своїй застарілості натякав на певну щирість і свіжість художнього смаку. В кожнім разі, між українською новітньою патріотикою і європейським модернізмом fin de siecle не було скільки-небудь органічного поєднання… І зір Дмитра Андрійовича мимоволі порівняв самозадоволене кооперативне обличчя Трохима Васильовича з витонченими рисами тендітного обличчя його жінки, на якому лінія верхньої губи та трагічні зморшки коло проникливих очей свідчили промовисто, хто в цій кімнаті міг слухати Бетховена та прислухатись до гри беклінівського скрипаля. Трагічні письмена хіночого обличчя контрастували з кооперативним самозадоволенням не менше, ніж лубочний патріотичний Богдан з візіями модерного декадансу.

— Шановне товариство! — встав з чаркою в руках Трохим Васильович. — Я певний, що здоров’я іменинниці вже дало привід для красномовності дорогих гостей, а також і для відповідної випивки, а тому осмілююсь піднести немотивований тост — за славу української хурургії — за здоров’я Дмитра Андрійовича…

Шумні оплески покрили ці слова, й усі полізли зі своїми чарками цокатись з Дмитром Андрійовичем. І тост, і цокання урвали бесіду, просту й інтимно-теплу, шо почалась було в нього з Інною Сергіївною. І це дратувало, викликало досаду…

Голоси звучали голосніш і безладніш, стукали ножі, виделки, колупали паштети, салати, працювали щелепи й зникали ковбаси, риби, спорожнялись пляшки, розв’язувались язики. І вже тричі виступав з претензією на дотеп і з дурнуватою усмішкою на сп’янілому обличчі поет, що вважав себе за спеца на застільні слова. І всі сміялись, плескали йому, але ніхто не слухав…

Без утоми ворочав язиком і потішав сусідів парадоксами дебелий критик з добрими по-телячому, променястими очима, що приворожували дам, його великих прихильниць. І сповідався в своїй зацікавленості Рабіндранатом Тагором своїй сусідці молоденький белетрист. І, розправляючи пишні вуса, голосно реготав автор популярних підручників, вимагаючи “дисципліни по профлінії” щодо виступів зі “словом”. І любителі принципових розмов підносили актуальні проблеми сьоговоднішнього дня. І знов підвівся Трохим Васильович, сідаючи на улюбленого конька.

— Ми морська нація, і для нас актуальна проблема національної флоти…

— Почне чіплятися до кожного, щоб мати матеріал відповідних характеристик сучасних напрямків, коли на те буде попит, — промимрив вахлуватий белетрист в круглих окулярах сусідові — кіносценаристові…

А Трохим Васильович, не певний, що серед “дорогих гостей” нема таких, що на вус мотають, що почують, обережно розвивав улюблену тему, ховаючи часом справжню свою думку за іронічним жартом — розбери, де тут всерйоз, а де Франсова іронія…

Скільки б тут живих постатей можна подати, в шляхетну позу ставлячи друзів, розправляючись з немилими серцю. Широкий лібералізм притаманний українській демократичній критиці, адже ж дозволяв навіть літературні вбивства й пасквілі… Адже ж коло тих, що зрозуміють сіль і отруту, дуже обмежене, і за двадцять верств від Києва ті, що зрозуміють, зустрінуться не частіш, ніж білі ворони. Ох, наші літературні злоби знезаражує глибока байдужість до них найширших мас!

Авторі любий найширший лібералізм, але він добре знає всі небезпеки, поеднані з необережним поширенням меж дозволеного, і тут він щиро радив би повну поміркованість. Що ж до пасквілів, то для них треба ж мати відповідний смак або злобу “всеприймаючої душі”. Ні відповідного смаку, ні злоби відповідної автор не має. Тому й не посадить коло іменинного столу Падалок нелюбих йому критиків або немилих поетів, несимпатичних белетристів, діячів-кар’єристів. Неправдива критика власним тягарем впаде на голову неправдивого, погані поезія і проза нічого, крім хіба гонорару з ДНУ, не дадуть, а я, автор, не такий заздрий, щоб і тому заздрити. Що ж до діячів-кар’єристів, то він досі не втеряв віри, що vis movens їхнього кар’єризму лежить в прагненні не до особистих вигод та успіхів, тільки до перемоги дорогих їм ідей. І досі зберігає наївний пієтет до ідейних прагнень, хоч часто йому й пригадуються визначення ідеї від одного погонича: ідея — це кожна дурниця, що комусь заблукає до голови. Отже, нехай не турбуються ті, хто має рацію турбуватись, та й нехай не сподіваються на автора друзі, бо панегірик також не личить письменникові, як і пасквіль. Автор сподівається, що хтось, пізнавши свої вуса або вуса ближнього свого, не думатиме, що автор намагався змалювати його або того ближнього. Картина для своєї, так би мовити, художньої переконаності вимагає конкретних деталей, виразних дрібниць. Можливо, що тут діє і якась з маленьких таємниць психології творчості, а може, й те, що авторові властиві або бідність фантазії, або й просто лінощі. Не вміє. Не вміє довести картини, лінується виснажувати творчу фантазію вигаданим там, де дійсність дає готовий матеріал… В кожнім разі, користування з таких нейтральних дрібниць, як чорні вуса тощо, ні для кого не образливе, нікого не зачіпає, а тому й ніяк не порушує літературної етики. В кожнім разі, авторові чужа наївність того хлопчика з вірша Моравської, що коли йому знадобились волоски для вудки, хотів вирвати їх з вусів кота, а коли той подряпав йому руки, образився на кота, кажучи:

Найскупіший із котів,

Шкода пари волосків!

Але ж і користування з вусів “ближніх” зроблено без наївної брутальності хлопчика, що, задумуючись, просто висмикував волоски котові. Авторовим “ближнім” нема тут за що на нього ремствувати: адже операцію позичання “вусів” робив він завжди безболісно й делікатно. В цьому йому, мабуть, ніхто не відмовить… Отже, не будьте скупі, товариші, не шкодуйте не то”пари волосків”, а й цілих “вусів”, бо ж ви від того нічого не губите… Щоправда, автор не нарече “божественним” за звільнення від забобонів морального мулення, за сумнівну “трамвайну” мораль без почуття відповідальності за свої вчинки, хоч і визнає за високу мораль без обов’язку й санкції, але й не каратиме когось тільки за те, що сенс свого існування той не бачить в кокетуванні з порожніми душами, з халтурниками… І те, і друге віддає без вагання тим, хто певен, ніби сумнівних пригод з кількома коханками позаочі досить для того знання людей, що уповноважує писати свою повість про них. Нехай собі пишуть, бо влучно сказано: кожний має право писати, бо ніхто не зобов’язаний читати. Автор вертається до господи Падалок, бо не хоче ризикувати бути коли не зрозумілим, то нецікавим, нудним, і не тільки за двадцять верст від Києва, а й в самому Києві…

— А ви, Дмитре Андрійовичу, як ставитесь до української флоти? Пружина вже скінчила розкручуватись, і Дмитро Андрійович відчував меланхолійну втому. Проте від сусідства Інни Сергіївни віяло теплом та лагідністю. Повернулась звична серйозність і сухувата замкненість. Галас підпилого товариства трохи дратував, дисонуючи з настроєм психічної зосередженості, зігрітої сумовитою мрійливістю, безпредметною, а тому й привабливою… Досадно було уривати мовчання, але руба поставлене питання вимагало відповіді.

— Для мене за вкраїнську флоту завжди була особиста людська гідність.

— А з українських морів для вашої флоти відкриті протоки до світових шляхів? — зіронізував складач підручників, і чорні вуса застрибали нервово на круглому обличчі.

— Вдосконалення своєї праці, постійне ригористичне змагання до перших позицій в своєму фаху — ось найкращі протоки до світових шляхів. Перекрити їх можуть тільки неуцтво, недбальство, психічна розхристаність, а всього цього, правду кажучи, таки забагато в українських морях…

— Але ж після бурі на них, — підстрибнули чорні вуса, — сучасна громадськість дає надійну запоруку перемоги буйного культурного будівництва…

— Після бурі на краще змінились околишні умови, але старого Адама чи перемогли ми в собі?

— Хіба революція на культурному фронті вам не імпонує?

— Не називайте голосним словом того, що замість двох десятків письменників та поетів маємо тепер кілька сот. Марнотратство — основний закон природи: будяки заплели б всю землю, коли б мільярди мільярдів їхніх зернят і паростків не гинули. Океани б стали затісні, коли б з кожного зернятка ікри виросла риба. І не вистачило б, звичайно, паперу для видрукування всіх написаних віршів — адже ж не з нечемності редакції оголошують, що не листуються з приводу надісланих віршів.

— Вас лякає зайве виробництво, надвиробництво на культурному фронті?

— Ні, я сказав, що марнотратство — основний закон природи і для мене червоноперцівське зіставлення Кундзіча із Львом Толстим не тільки веселого дотепу має ціну, Кундзічі мають право на існування, бо хто скаже, скільки Кундзічів потрібно на створення одного Толстого?

— В чому ж річ?

— У самозадоволенні з того, що маємо сотні Кундзічів, у рясноті другого та третього сорту, у відсутності боротьби за якість, мало не у відмові від прагнення до сорту першого…

— Таж коли безнадія його зараз мати, — роздумливо встряв до бесіди телячоокий критик.

— Оце, оце я й кваліфікую як відмову від першого сорту. А я… я, наприклад, не міг би працювати без віри, що досягну першосортності…

— А що будете робити з тим, що наш сучасний перший сорт такий беззахисний перед спокусами “лакомства нещасного”… От хоч би взяти Тичину.

— Облиште Тичину, — обурено урвав Дмитро Андрійович репліку солідної дами, сестри Інни Сергіївни, Серафими Сергіївни. — Тичину я знаю десять років: робив йому маленьку операцію — це найчистіша й найпринциповіша людина, а щодо “лакомства нещасного”, то просто сором це слухати, він менш за нас усіх, мабуть, має до нього смак, а фактично має його теж менш, ніж багато хто інший. Подивились би на “лакомства” його життя!..

Серафима Сергіївна прийняла порівняння з іншими за особистий натяк і замовкла… Її фахом була дешева халтурка з кіносценаріями, де виявниця нахилу до “лакомства нещасного” в інших на сто відсотків показувала вмілість пристосовуватись. З превеликим успіхом літала на мітлі з простягненою рукою: “Дайте, дайте, не минайте, — я червоной стала!”. В її червоність не вірили, але одчіпного часом давали.

— Але ж успіх вашого прикладу призвів би до самовибивання немовлят, — посміхнувся критик.

— Не можна від кожного вимагати — будь першим сортом, але треба, обов’язково треба вимагати досягти вищої гідності, тобі приступної; вважай за ганьбу, за негідне тебе подавати щось нижче за те, на що ти здатний.

— Це інша річ.

— Я, власне, це й хотів сказати про небезпеку на нашому культурницькому фронті… Абияк, як-небудь — от що губить нас, бо нема в нас почуття особистої людської гідності, не розвинено почуття честі. Написав удалого вірша, оповідання — а з нього вже роблять письменника, беруть на утримання, він і вважає за свій обов’язок письменствувати. З півдесятка віршів на рік, одне-два оповіданнячка він, можливо, й написав би непогано, щиро, свіжо, але ж він жене п’ять на місяць. Він гадає, що коли ти поет, письменник — то й плети вірші, письменствуй. Не треба штучно прив’язувати до письменницького фаху, треба зрозуміти, що не шкодить письменникові аж ніяка спеціальність, а багатство життєвого досвіду тільки підвищує кваліфікацію. З Квітки тому непоганий письменник вийшов, що, як какзали про нього:

Был монахом, был актером

был поэтом, был танцором…

І потім — це ж можлива річ — ми ще так недалеко відійшли від часів недавніх, коли українська “свідомість” обов’язкого призводила до писання віршів… Зараз, на щастя, хоч українізаторство та кооперація дають ідейний притулок національній свідомості. А проте і зараз чи не дев’яносто дев’ять відсотків українізаторів та кооператорів пописують, гадають, що кооперація та українізаторство — то для хліба, а для душі у них єсть “святая святих”… І тому і в своєму фаху — в кооперації, в українізаторстві — особиста гідність не заважає їм бути другосортними, це ж професія, а тут нема чого дбати про досконалість, тут досить і абияк, як-небудь… Абияк, як-небудь — ось ворог!

— Ну, то ви з цим ворогом б’єтесь з таким успіхом! — пустив комплімента Трохим Васильович.

— Але ж річ не про мене, а про нашу вкраїнську флоту та про наші українські моря! Замілкі ще наші моря й тісні: ось я казав, що українізація та кооперація останніми часами дають притулок національній свідомості. А поза тим? Візьміть хоч би науку — ще в обсязі так званих наук гуманітарних, словесних маємо стоячі болітця — о, скілько ще дає притулок хоч би етнографія, — ну, а в обсязі наук точних що в нас есть?.. Російські вчені на своїх з’їздах мають не тільки нахабство, а й рацію глузувати з української науки… яка там наука?! Це ж провінційна відсталість… Коли там замаячить щось талановите, ми ж беремо його до себе… А де наші українські інженери, архітектори, хіміки, агрономи, педагоги, дікарі?..

— Маємо вже перших ластівок, от хоч би й…

— Перші ластівки, — перебив нового комплімента Дмитро Андрійович, — весни не роблять, як відомо.

— Так, наші моря українські замалі й тісні для так потрібної нам флоти, пристроєної особистою людською гідністю, що органічно не мириться з “абияк” та “як- небудь”, але владно вимагає усіх ста відсотків того, до чого здатний…

— Ваша флота надто індивідуалістично пофарбована, — підстрибнули чорні вуса, — за наших часів колективізму…

— Колектив складається з індивідуальностей… З негідного матеріалу не створити й путящого колективу. Громадськість дає індульгенції на недбальство, розхристаність…

— Але ж не можна до громадських питань підходити з погляду особистого самовдосконалення…

— Але без самовдосконалення на грунті владних вимог особистої гідності, честі що дасть індивідуальність колективові? Сотня жебраків не створить життєздатного колективного господарства.

— Але ж такі колективи, як громадськість, держава, врешті, в праві вимагати від вас, як і від кожного члена колективу, не тільки самовдосконалювальних вправ, а й участі в спільному будівництві нового життя…

— Гадаю, що моїми самовдосконалювальними вправами даю громадськості й державі, культурі, врешті, все, що маю, все, що від мене можна взяти корисного…

— Ну, а громадське навантаження?

— Ото й усе моє громадське навантаження…

— А політичне культурництво? Під місяцем нема нічого нового: все циклічно повторюється, — мало не закричав маленький кулішознавець. — Ви вертаєтесь до Кулішевого аполітичного культурництва, в якому панує ідея деструкції держави, погляду на владу як на лихо…

— Ви самі знаєте іншого Куліша, Куліша, закоханого у порядок, прихильника старого ладу як у приватному, так і в громадському житті, ідеолога державності, погоджуєте ж цих двох Кулішів тільки за допомогою такого пристосування діалектичної методи, що нагадує фокус-покус: “сейчас — брюнет, сейчас — блондин”, витравлює з понять будь-який зміст, показуючи, що кожне твердження — раз-два — може бути інтерпретоване і як його повна протилежність. Але це не діалектика, тільки софістика! Проте коріння моїх думок ви правильно знаходите в Куліша…

— Нема нового під місяцем! — кричав, мимо вух пропускаючи заперечення, кулішознавець. — Оце моя пісня нова, почнем її з кінця знову…

В свою чергу, пропускаючи мимо вух репліку кулішознавця, закінчив свою відповідь йому Дмитро Андрійович:

— Але Куліш ще не бачив (не розгледів) у державі знаряддя класового панування. Деструкцію класової держави переможно принесла пролетарська революція, бо ж диктатура пролетаріату сигналізує остаточне знищення класів, а не стабілізацію панування одного класу, хоч би й найпоступовішого. Дивно було б шукати в державницьких поглядах Кулішевих матеріалу для обгрунтування сучасної ідеології, але проблему честі як підвалину до гідного національного існування поставив Куліш.

Залишимось “азіатом мерзенним”, доки носитимемо на собі тавро “народу без честі”…

— Але ж яка тоді різниця між часами дореволюційними й теперішніми?

— Істотна. Я, правда, ненавидячи усіма фібрами самодержавство, не брав якоїсь участі в специфічній боротьбі з ним, хоч вся моя постать незалежна й пристроєна розвиненою честю, була для урядових умов самодержавства червоною ганчіркою для бика. Я і зараз тільки професор хірург, тільки, але я не відчуваю себе тільки механічним громадянином Радреслубліки, тільки лояльним, ні, я усіма фібрами душі відчуваю, що моя праця, чим вища її гідність, тим надійніщу цеглину вона кладе в українське радянське будівництво. І це дає мені натхнення і силу в моєму постійному прагненні до самовдосконалення, до певності, що на сто відсотків даю те, до чого здатний…

Дмитро Андрійович хотів ще докладніше розвинути свої улюблені думки, але раптом відчув, що й ціла розмова, й особливо його репліка, що все довшими ставали, порушують ars poetica, розходяться з вказівками теорії роману. Не бажаючи компрометувати автора й викликати на нього заслужені докори за перевантаження розмовами, не бажаючи й з себе уявити надто балакучого героя, Дмитро Андрійович попросив Інни Сергіївни дозволу запалити й затягся єгипетською цигаркою.

Ухил розмови про українську флоту не цікавив Трохима Васильовича, чорним вусам жінка подавала знаки — час додому, белетрист не міг одійти од Рабіндраната Тагора, критик, два поети, вахлуватий белетрист та інші дедалі більше відчували туман у голові… Тютюновий дим дер горло, недоїдки та недопитки на тарілках, блюдах, у пляшках і чарках виглядали не досить естетично, і бридливу зморшку помітив Дмитро Андрійович не тільки на автопортреті Бекліна, а й на втомленому обличчі Інни Сергїївні.

З ними контрастувало самозадоволення кооперативного обличчя Трохима Васильовича, що конкурувало з самозадоволенням розмальованого Богдана Хмельницького.

Дмитро Андрійович підвівся й став прощатись.

II.

Через два-три дні Инна Сергіївна по першій годині вдень була приємно здивована несподіваною візитою Дмитра Андрійовича…

Вже йдучи з іменин, на які попав так чудернацьки несподівано, Дмитро Андрійович без ясних, логічно формульованих, в слово одягнених думок, десь за порогом свідомості спершу здивувався Інні Сергіївні, потім відчув якусь тиху, теплу радість і, врешті, без порівнянь порівнюючи, без зіставлень вирізняючи привабливий образ із строкатого комплексу образів і речей, що механічно сповнюють беззахисну психіку, почав потроху доходити цієї краси і відчув Інну Сергіївну. І з того часу, чого тільки не бачив, про що тільки не думав, чого тільки не відчував, все діставало якийсь інший, незвичайний, серйозний характер, і в усьому було щось від Інни Сергіївни. І все звичне, все, що досі турбувало, обурювало, захоплювало, дратувало й радувало, все, що наповнювало життя, не те щоб зникло, а якось непомітно одходило в минуле, бо й турботи й обурення, і захоплення й неприємності, і радості — все було ніби інше, бо все приймалось чимсь іншим, досі не знаним, не відомим. Почалось щось нове, глибоко серйозне й урочисте. І вранішні праці в себе у кабінеті, і обходи клінічних палат, і лекції — все набуло якоїсь урочистоті, а разом теплоти й радості. Подивиться на молоде, красиве, з рисами методиста-навчителя Кулішеве обличчя в простій білій рамці над столом — і чомусь згадає Інну Сергіївну. Зустріне з надією та німими благаннями звернений на нього погляд якоїсь недужої — і знов Інна Сергіївна. Ось перед ним багатоголоса аудиторія, уважні й неуважні обличчя, давно знайомі і ніби вперше бачені постаті, схилені з олівцем в руках, що щвидко бігав по папері, і мрійливо розкинуті, ніби у вигідному фотелі після смачного обіду, а Інна Сергіївна. З першої лавки дивиться йому в рот безвусий юнак, а сам слова не чує, думки десь далеко блукають, а Інна Сергіївна. Поруч змучене, виснажене обличчя (мабуть, не щодня обідає), чорна борода, запише кілька слів і підіймає очі на нього, а Інна Сергіївна. Десь далі веселі задиркуваті очі, стримана усмішка, голова схилилась до вуха сусіда, а губи шепочуть, мабуть, якусь надзвичайно цікаву пригоду, а Інна Сергіївна… “Слухають чи не слухають студенти, а на іспиті я вимагатиму серйозних знань; а все, що я викладаю цього року з кафедри, вже складають в друкарні, схиливши над складною касою бліді обличчя, складачі, вишукуючи маленькі олов’яні літери. І все це видрукуване принесе мені ще нової слави, до заслуженого імені хірурга-артиста додасть ще ім’я вченого-теоретика”… а Інна Сергіївна… Тільки не з сухуватістю та холодком тієї підкресленості, що її дає фіксація у важкуватому одязі слова, завжди визначеного і завжди бідного, а з привабливістю підсвідомого натяку, невпійманого й дражливого.

На третій день, вийшовши о першій з лекції якось несподівано для самого себе, без попереднього обмірковування свого наміру, бо і наміру досі ніби не було, взяв візника і поїхав до Інни Сергіївни з візитою…

Застав у глибокій задумі в тій самій вітальні, де одбувались іменини.

Зі стін тріумфували патріотичні Богдан та гості із Запоріжжя, а маленька тендітна жіноча фігурка на канапі чи то разом з художником-візіонером прислухалась до гри чудернацького скрипаля, чи то поринула кудись за потужною героїкою Бетховена…

З вдячною стриманою усмішкою, простягаючи руку для поцілунку, мовчки вказала на місце коло себе… Приємна несподіваність і легка схвильованість ніжно рум’янили щоки.

— Дуже мило з вашого боку було згадати про мене…

Від простих, щирих слів чомусь зніяковів і не знаходив слів для бесіди, не знав, про що почати, й почував себе незграбою, дурнем. Сердився на себе, дратувався, годен був підвестись і, не прощаючись, вийти. Докоряв собі за нещасливу думку відвідати Інну Сергіївну…

Але Інна Сергіївна просто й невимушено почала якусь незначну бесіду, і вже через десять хвилин безслідно розтануло, без сліду зникло почуття ніяковості, ніби й не було його ніколи. Жодних серйозних тем не торкались у жвавій бесіді, нічого цікавого, нічого важливого не було в ній. І разом з тим вже ставала серйозною через відсутність серйозності, цікавою й важливою через відсутність цікавого й важливого. Одна з тих бесід, що, не маючи в собі жодних особливих прикмет, назавжди залишають нестерті рубці в пам’яті, через багато років з-під пороху, що ним старанно засипало їх життя, встають свіжі, як живі, зі всіма деталями, з усім ароматом, що тоді й не помічалися ніби, не відчувалися свідомо, — і в тому, мабуть, і була неодцвітна принада. Найдорожчі згадки завжди про ніщо… Найзмістовніше в житті завжди банальне, і перш за все банальне щастя: “Усі щасливі родини схожі одна з одною”. — почав свій кращий твір Лев Толстой. Є “протестанти”, що зрікаються кохати тому, що й собаки “кохають”… але, може, чи не найбанальніші обличчя цих “протестантів”. І дарма “нездарам” стерегтися банальності, бо й у найвигадливіших “протестах” не позбудуться її. Перемагають банальність не переконанням, не відчуттям, що кожну банальність можна поставити сторч, розкрити її протилежний сенс, бо сторч поставлена банальність залишиться банальністю навиворіт, протилежний сенс, тільки вивернутий… Уникають банальності не хоробрістю “не боятись” її, тільки наївним незнанням, що є банальність безпосереднім непомічанням її. Троянди та соловейки нестерпні в поганій поезії, а щовесни квітнуть троянди і співають соловейки у своїй споконвічній розкоші, не чужій і хвилюючій для сердець, що не лякаються й кохання тому, що очі бачили і бачать, як “кохають” собаки…

Дмитро Андрійович кілька разів поглядав на годинника поміж Бекліном і Баластрієрі, поглядав, але не бачив, нічого не усвідомлював собі, захоплений захватістю беззмістовності. Без гіркоти розповідав про відчуття порожності серед повноти, часте незнання, що робити серед переобтяженості від праці. Серед розквіту сил фізичних і розумових, безпосереднього почуття спаду або й перелому, перевалу згори вниз ще не зазнав, але зрадлива втома підказувала, що, власне, “некролога” вже написано, принаймні в головних рисах… Залежно від того, скільки ще проживе років, будуть більші чи менші “доповнення”, але основне, головне вже написано… І свідомість цього накапує до життєвої чаші краплини їдкого нуду, що невпіймано затруюють смак питва…

Інна Сергіївна ні на що не скаржилась, ні про що не шкодувала, але з її скупих, хоч і щирих, простих і прозорих, хоч часто і глибоких реплік, точилася меланхолія нездійснених надій, облудних чекань. Пісок, що висипався з кульки годинника життя, лежить отут, у нижній кульці, ніби і такий самий, яким він був у верхній, але ж не такий, не такий, не такий! І де, власне, ти — в цьому “не такому” піску нижньої кульки, чи в тому, що ще залишився у верхній (скільки його там лишилось, не видно, бо скло верхньої кульки пофарбоване), чи в тому, врешті, що невпинно сиплеться і зараз? Проте якось зник живий інтерес до цього невпинного сипання й опанувала повна байдужість до того, що висипалось, та й до того, що ще там зверху в пофарбованій кульці… Ба навіть, правду кажучи, не хотілось би зовсім перекинути годинника, щоб висипане повернулось назад, ще раз почати спочатку… Не було якихось катастроф та зруйнувань, але безпосередню радість сприймань підточив якийсь черв’як, загадкове ім’я якому життя…

Раптом свідомість Дмитра Андрійовича зафіксувала чверть на п’яту на годинникові поміж Бекліном і Баластрієрі, і з переляком пригадалось, що о четвертій він мусив бути на засіданні ради медичного інституту. Переляк був тим більший, що пунктуальний та акуратний Дмитро Андрійович ніколи нікуди не запізнювався, дивуючи всіх своєю точністю хронометра, тим більше, що на раді мало обговорюватись питання, якому надавав він принципової ваги…

Не скінчивши речення, схопився Дмитро Андрійович на рівні, перепрошуючи й пояснюючи коротко, чому поспішає.

А цілуючи на прощання руку Інні Сергіївні, глибоко заглянув в очі і тепло, просто признався:

— Знаєте, тоді я не помітив людини за пацієнтом…

III.

Дмитро Андрійович узяв візника й наказав йому їхати якомога швидше, а на засідання таки спізнився. Дивуючи всіх звиклих до його хронометричної точності колег, він увійшов до залу, де одбувалось засідання, якраз тоді, коли важливе для нього питання після коротенької доповіді в справі почали обговорювати. Заїкаючись і неприємно посміхаючись, старий куратор хірургічної клініки згоджувався, що провина молодих студентів серйозна й не припускає ніякого виправдання, але ж молодь — наша надія, і, уникаючи поблажливості, треба дати винним полегкість, не псувати їхньої кар’єри…

Не попросивши слова у декана, що головував на засіданні, і ще не знайшовши собі місця коло стола, на ходу заговорив Дмитро Андрійович, перебиваючи промовника:

— Дивно говорити про псування кар’єри, коли злочинне недбальство погрожувало зіпсувати здоров’я, а може, й погрожувало життю недужих, опікуватися якими лежало на обов’язку цих молодиків!..

— Може, ви не чули, дорогий колего, — розтягуючи все обличчя в неприємну посмішку, відповідав старий. — Ви, здаеться, спізнились на засідання? Я суворо засуджую провину, я тільки закликаю до…

— Я чув, — знов перебив опонента Дмитро Андрійович, — що ви закликаєте не псувати кар’єри тих юнаків, які не тільки забули про свій обов’язок, а й виявили брак почуття своєї людської гідності, почуття честі, а без них не тільки спец, чоловік визначеної професії, а й просто кожна людина нічого не варті!

— Може б, ви мені дозволили, — стираючи з обдиччя посмішку й звертаючись до голови наради, сказав старий хірург, — до кінця викласти мою думку, а вже потім давати слово тим, хто хоче ту думку заперечувати?

— Прошу мені пробачити, — встаючи, сказав декан, — що я не спинив шановного Дмитра Апдрійовича. Ваше слово, Федоре Івановичу, і вас, Дмитре Андрійовичу, я запишу — в мене вже записано двоє…

Дмитро Андрійович нервово сів на перший вільний стілець, а Федір Іванович, заїкаючись і посміхаючись, довго і плутано викладав ту саму, вже ним висловлену думку, що, на його погляд, з одного боку, провина не заслуговує виправдання, а з другого — не можна ставити хреста на кар’єрі юнаків, що тільки-но вступають до життя…

— Будування соціалізму, що поставлено перед нами Великим Жовтнем, вимагає напруження всіх сил, їх треба всіляко берегти, а не легкодумно розтрачувати, хоч би й стаючи під захист високих вимог людської гідності, честі. Високо підіймаючи прапор честі, не опинитись би нам у становищі, коли під тим прапором залишиться невеличка купка “героїв”, а робітників, тих незліченних кадрів робітників, яких так потребує наш час будівництва, перш за все робітників, хоч би й не позбавлених хиб “занадто людського”, але здатних будувати, розгонимо своєю ригористичною, ідеалістичною вибагливістю…

Під час останньої репліки Федір Іванович не спускав очей з юнака, що сидів праворуч, коло декана. Але обличчя юнака, представника на факультеті Наросвіти, лишилось непроникним, і годі було на тому обличчі прочитати, що думає представник Наросвіти з приводу героїв під прапором честі і робітників, не позбавлених вад та хиб “занадто людського”. Однак тему Федора Івановича про потребу використання для будівництва соціалізму всіх сил підхопили ті два промовці, що записалися в декана раніше за Дмитра Андрійовича. Ввесь час стежили обидва промовці, яке враження роблять їхні слова на представника Наросвіти, але ввесь час обличчя його загадково не відбивало нічого. Це бентежило промовців, і вони губили провідну нитку потрібноі орієнтації. В промовах їхніх не було ні нових думок, ні нової аргументації думок вже виголошених, самі такі звичайні для подібних випадків “квітки красномовності”. Представник Наросвіти мусить занотувати в своїй пам’яті, як клопочуться, як дбають про соціалістичне будівництво, як віддані гаслам Великого Жовтня Михайло Михайлович, доцент фізіологічної хімії, що давно просить закордонного відрядження, бо хоче працювати у повному озброєнні, та Петро Іванович, старий професор загальної патології, що й сам не певний, чи він ще чого хоче, але який з молодих літ звик носа за вітром держати, до всіх пристосовуючись. І все, що накажуть від тих, хто має владу наказувати, сумлінно приймаючи…

— Я буду коротко, — почав Дмитро Андрійович, коли декан врешті оголосив, що слово належить йому. — Мені дуже приємно пересвідчитись, що мої вельмишановні колеги такі віддані завданням соціалістичного будівництва. Отже, сподіваюсь, що вони зрозуміють мене, коли скажу, що соціалізм є математика, точний розрахунок, що соціалізм вимагає найвищого розвитку людської гідності, який без високорозвиненого почуття честі просто неможливий. Не примус обов’язку, не страх перед карою за невиконання обов’язку зробить з людини будівника соціалізму, а почуття честі, яке не дає жити без свідомості, що стоїш на високості повного використання своїх сил, своїх можливостей, що до зубів озброєний для свого діла, почуття честі, що не мириться з “абияк” і підпише собі смертний вирок, пересвідчившись у гріховності невиконання її суворих вимог. Колектив, тільки складаючись з високовартісних одиниць, може мріяти про колективізм, а без того, потураючи “занадто людському”, обернеться в череду… Провина студентів не мала згубних наслідків, але й не тому, що вона їх могла мати, а тільки тому, що до неї призвела відсутність почуття своєї людської гідності, для якої нестерпна втрата честі, я вимагаю виключення винних студентів… Вони нічого не дадуть соціалістичному будівництву, вносячи в нього початки розкладу. Наш час потребує не технічно озброєних спеців, а людей честі, людей високорозвиненого почуття своєї людської гідності. Без них навіть з прекрасними спецами не збудувати соціалізму…

Представник Наросвіти не порушував мовчання, і охота забрати слово зникла. Хтось промимрив щось невиразне, типове — “з одного боку… але з другого боку”. Тоді декан руба поставив представникові Наросвіти запитання: як він ставиться до справи? Факультет і всі товариші цікаві почути його думку…

Юнак встав і, не вдаючись до довгої аргументації, зробив заяву, що зі свого боку приєднується до пропозиції звільнити винних, бо будівництво соціалізму ставить кожній людині суворі вимоги вірності обов’язку і не припускає потурання професійному недбальству…

Факультет усіма голосами проти одного, що належав старому кураторові хірургічної клініки, ухвалив виключити винних студентів. Михайло Михайлович, доцент фізіологічної хімії, утримався від подачі свого голосу. Патолог Петро Іванович пристосувався і тут, подавши голос за звільнення…

Засідання скінчилося. З шумом і грюкотом одсували стільці, човгали ногами… Про те, що тільки-но відбувалось на засіданні, раптом усі забули. Фізіологічний хімік про щось зовсім стороннє розмовляв з представником Наросвіти. Дехто поспішав швидше покинути зал, дехто розповідав на вухо колезі чергового пікантного анекдота, вже з половини починаючи голосно сміятись, більшість обмінювались одне з одним міськими плітками або допитувались: а як же здоров’я Мар’ї Петрівни? Або: а куди ж ви збираєтесь на літо?

Тільки Федір Іванович, шкутильгаючи на ліву ногу, підійшов до Дмитра Андрійовича з жорстким запитанням:

— Ну, що ж, ви дуже горді з перемоги? І думаєте, добре діло зробили?

Дмитро Андрійович відповів трохи урочисто, але спокійно:

— Виконуючи свій обов’язок, я ніколи з того гордий не буваю… А чи добре, чи ні — іншим не ставлю більших вимог, ніж і самому собі…

IV.

Вийшовши з засідання, відчув голод. Додому йти не хотілося; не перемігши певного нервового зворушення, працювати не зміг би, а бути вдома й не працювати було для нього незвично, та й тільки б збільшувало нервове зворушення. Треба було принаймні втомитись. Незважаючи на голод, ішов не поспішаючи, звиклою розміреною ходою. Спустився на Хрещатик, роздивився книжкові вітрини. Кілька нових українських романів примусили посміхнутись. “Романоманія” набувала загрозливого характеру і небезпечних розмірів: навіть автори, що вправного оповідання написати не вміли, вважали за свій обов’язок дати “роман”. Чого-чого, а найбільше бракує українській літературі культури! В жодному іншому обсягу неможливо виступати з таким легким багажем, ба навіть без багажу. Зайшов до книгарні купити “Бадьорі сили”, новий роман Хибного, молодого автора не без таланту, що не завадив йому, одначе, дивним дивом з буйної прекрасної сучасності утворити для себе безчасся. Як перекладач, знайомий з новою французькою літературою, в ній знайшов собі певну літературну школу, а за достатню школу життєвих спостережень вважав свій вузький і бідний, часом чадний життєвий досвід. На останній згорда дивився навіть як на певне експериментаторство, вважаючи, що кожна сумнівного характеру романічна пригода (не знав морального мулення і це приймав за ознаку “нової моралі”) поширює його знання життя і людей. Про його перший роман один злий на язик критик сказав, що роман треба б назвати “Необережні признання паскудника”, проте це не перешкоджало потім написати досить прихильну критику, бо ж молодий автор уславився злопам’ятливістю й мстивістю. В новому романі, вже чув Дмитро Андрійович, Хибний на сто відсотків виправдав цю репутацію, зі злобою зінського щеняти змалювавши усіх, хто зважився його неприхильно критикувати. Роман “Бадьорі сили” допіру вийшов, а вже мав завдяки цьому “sucсès de scandale”.

До великого ресторану Дмитро Андрійович зайшов уже тоді, як обідня пора скінчилась, до початку вечірньої музики та рулетки (ресторан тримався тільки останнього), лишалося години дві. Мало не порожній ресторан прибирали, підмітали підлогу, двоє службовців з контори ресторану, сперечаючись і сварячись, розглядали якісь рахунки, по черзі один в одного вириваючи їх з рук і роздратовано кажучи:

— Та ви ж онде подивіться! Бачите? Ну, рахуйте! — Цокала рахівниця…

— Отже, бачите?

— Що там бачите? Ось дайте сюди — рахунки одібрав той, у кого вони допіру були відібрані.

— А це ви бачили, бачили? Рахуйте! — Знов цокала рахівниця…

Влаштувався на м’якій канапі в порожній кабіні на п’ять персон.

Лінивою ходою підійшов з серветкою на плечі кельнер, досвідчене око відразу визначило Дмитра Андрійовича як відвідувача не дуже цікавого. Цей не буде платити, що не пиши в рухунку, як платять ті, що не рахують і випитих чарок. Тільки не дасть відпочити перед вечером!

— Обіду вже нема! — сказав незадоволено.

— А довго доведеться чекати?

— Довго.

— Ну, то поки що дайте сиру і масла, якогось салату та пляшку от цього вина, — ткнув пальцем у “карту вин”, — а тим часом замовте на кухні…

Такою ж лінивою ходою пішов кельнер і виконувати замовлення.

Коло столика навпроти, як з-під землі, виросла жіноча постать у капелюшку з великими крисами, з усіма прикметами сумної професії. Як не змагаються “чесні” жінки червоним карміном на губах стерти межі між собою й жрицями купованого кохання, вбачаючи в тому шик “нової” жіночої краси й незалежності, а жодна не досягне і в карміном запалених губах того, що так просто й легко дається проститутці…

Дмитро Андрійович ще повний був враженнями від факультетського засідання. Лінія його поведінки не викликала жодних сумнівів. З молодих літ неподільно віддався медицині, став її схимником, чому не заважала любов до літератури, театру, малярства. То для спочинку, для розпруження душі, поширення виднокругу, медицина-хірургія — справа життя. Медицина була для нього останньою межею, якої досяг людський розум. У ній знайшов людський геній по віках блукань у темряві на всіх шляхах знань безсумнівний здобуток. Спекулятивні можливості науки безмежні, але коріння її цупко тримається конкретної дійсності, не уриваючи безпосереднього її перманентного контакту з живими людьми. Останнє було для нього найважливіше: він ніколи не був би здатний, як схимник, запертись в лабораторії, не міг обмежити своїх спостережень спостереженнями під мікроскопом. Над усе цінував постійну лікарську боротьбу з різноманітним, гранчастим життям. А до цієї боротьби брався з таким завзяттям, що навіть за молодих років не знав звичайних захоплень молодого життя, зариваючись у свої книжки та атласи. Навіть під час літнього спочинку десь на селі, здавалось, і на прогул виходив тільки для того, аби хоч несподівано наштовхнутись на недужого, що вимагав хірургічної допомоги. Власне, поза хірургією для нього не існувало жодних серйозних інтересів. Звідси випливала і його вибагливість до себе й до інших, його сувора медична етика. Про нього як професора казали, що має лише одну хибу: суворість, з якою ставиться до учнів, вимагаючи знань і праці, не припускаючи у виконанні професійного обов’язку найменшої неуважливості, поготів легкодумнасті й неохайності. Тут не знав вагань, і коли випадок, подібний до сьогоднішнього, хвилював, то не сумнівався в правильності своєї лінії, а тим, що треба було її доводити, захищати, сперечатись за неї. Здоров’я, працездатність, мало не безмежна, забезпечували погожий вітер його кар’єрі, але кар’єристом ніколи не був. Все, що мав: матеріальний достаток, вчене ім’я, професуру, славу видатного артиста-хірурга, широку практику — досяг тільки талантом та невпинною працею. І, проте, все це було для нього чимсь холодним, чужим, байдужим. Відповісти собі на запитання: в ім’я чого? — він міг тільки одне: не знаю. Тут стояв перед глухою стіною. Що примушує робити вибір? Не знав… Якому закону скоряється без вагань? Не знав… Тільки стіна. Змолоду почитував філософів, мав симпатії до песимістів, особливо до Шопенгауера, але врешті махнув рукою на змагання дізнатись, в ім’я чого, на надії сформулювати свій закон. І тим імперативніше звучали для нього голос честі, внутрішня необхідність завжди скорятись її суворим вимогам.

Кухня, здавалося, випробовувала терпець Дмитра Андрійовича — не поспішаючи, з’їв усі замовлені закуски, випив пляшку вина, а замовлене на кухні все було “не готове”… Врешті подали. Тут помітив проти себе проститутку, що не спускала з нього очей. Подивився в кишені, дістав троячку і передав ій. Подякувала, розплатилась за пиво й пішла до виходу. Але назустріч їй увійшли критик з добрими, гарними, телячими очима та його приятель — молодий лікар з виснаженим, блідим обличчям, обоє на помітному підпитку. Проститутка спинилась і стежила за ними очима. Новоприбулі, побачивши Дмитра Андрійовича, підійшли до нього, поздоровкались та й сіли коло нього. Проститутка повернулась, знов сіла коло столика навпроти й замовила знов пляшку пива.

Критик з лікарем замовили горілку й закуску. Запрошували й Дмитра Андрійовича до компанії. Дмитро Андрійович компанії не зрікався, але від горілки одмовився. Замовив ще пляшку вина.

Помалу до ресторану входили нові одвідувачі: покрутившись кілька хвилин у загальній залі, дехто зникав за портьєрами… Десь заграла музика. В сусідній залі почалася гра. Дмитро Андрійович помітив, що критик має широке знайомство серед клієнтури ресторану. З ним вітались, йому посміхались, робили якісь таємничі знаки. Врешті до нього підійшов якийсь з голови до ніг надзвичайно коректний суб’єкт, дві хвилини поговорив, а потім попросив позичити червінця…

— Червінця не дам, а п’ятірку візьміть! Коректний суб’єкт подякував і зник за портьєрою.

— Колишній власник шапочної крамниці Векслер, — пояснив критик. — Має гарну посаду, але все залишає отам за портьєрами: пристрасний гравець…

За півгодини коректний у піднесеному настрої зайшов знов до залу…

— Міг би повернути вам борг; але ж маю ще грати, а тому, вибачте, віддавати під час гри небезпечно…

— Будь ласка, будь ласка!

— А ви, Дмитре Андрійовичу, не хочете спробувати щастя? — запропонував критик.

— Ніколи не грав…

— Ну, хоч не грайте, а так подивіться, це ж цікаво — які типи! Ну, там раз пошуткуйте, щось поставте…

Дмитро Андрійович одмовлявся, але й лікар почав чіплятись — ну, от на півгодини ходімте! Не звільняючи столика, пішли подивитись. Всі поставили, всі програли, Дмитро Андрійович виграв… Гральний стіл оточували різноманітні люди — з совиними очима, що ховали вищу схвильованість під маскою нерухомого спокою, проститутки, люди з обличчями темних професій, завсідники і просто цікаві. Коректний суб’єкт програв останнього карбованця…

“Ось, не таланить, ще б два-три карбованці — й виграш був би забезпечений” — шепотів він критикові. Той дав ще пять і за десять хвилин і ті було програно.

Виграв тільки Дмитро Андрійович. І це його дратувало. Коректний подавав поради, він робив навпаки, і все-таки вигравав.

— От нещастя — не піду ж, поки не програю цих чужих грошей, — казав критикові і знов вигравав.

Критик попросив позичити йому п’ять карбованців, а коректний з другого боку шепотів:

— Не позичайте, не позичайте! Під час гри не можна позичати. Дійсно, вигравати почав критик, а Дмитро Андрійович позичив ще червінця коректному і, врешті, таки добився програшу й звільнився від “чужих грошей”.

— Ну годі! Ходім до ресторану!

Критик віддав Дмитрові Андрійовичу борг, а коректний хвилювався:

— Коли ще маєте грати, не віддавайте, завтра віддасте… під час гри не можна віддававти…

За столиком навпроти сиділо вже дві проститутки. Дмитро Андрійович допив вино й подивився на годинника…

— Ого, вже по дванадцяті, а в мене завтра рання лекція, хороший я буду на лекції.

Критик з лікарем теж стали розплачуватись. Проститутки робили якісь загадкові знаки, лікар відповів на ті знаки такими ж.

Легені, втомлені кількачасовим диханням ресторанними випарами, жадібно пили свіже повітря. З неба жалісно дивився ущербний місяць з ніби викушеним боком…

Пройшли кілька кроків, коли критик згадав, що забув парасоль, мав повернутись, Лікар повернувся за компанію. Прощаючись, Дмитро Андрійович посміхнувся думці, сформульованій у питанні: хто піде “під парасолем” — любов (проститутки) чи гра?..

Втоми добився, тепер перед сном мав її перебити. Прийняв удома холодний душ, роздягаючись, згадав факультетське засідання і ще раз впевнено сказав собі, що мав рацію.

V.

Почуття своєї правоти не заважало поганому настроєві охопити всю істоту, владно опанувати її. Топив його в роботі, нікуди, крім лекцій та клініки, не виходячи, ні з ким не стрічаючись… Надмірна вразливість та замкненість у собі перешкоджали швидко звільнитись з пазурів поганого настрою.

Днів через десять, розкручуючи пружину, несподівано зустрів коло Богдана Хмельницького Інну Сергіївну з поетом Нильським. Відразу в очі впало, що поет в ненормальному, чи то пак нормальному для нього стані. Ще здалеку, скинувши шапку й підкидаючи її догори, вітав Дмитра Андрійовича, вигукуючи:

— Vivat хірургія! Vivat костоправ, рятівник поламаних ребер!

За півроку до того повернувся був додому коло дев’ятої ранку, зникнув напередодні після обіду, і ледве переступав ногами, і, добравшись до ліжка, почав стогнати й скаржитись на біль у боці. Покликали лікарів. Була підозра, що зламане одне ребро. Підвищилась температура. Остерігалися травматичного плевриту. Оглянути недужого викликали Дмитра Андрійовича.

Дмитро Андрійович поцілував руку Інні Сергіївні, а поет, ще раз підкинувши шапку, не зловив її, а підбив ногою, одкинувши кроків на три від себе. Кинувшись по шапку, злякав півня, що прогулювався собі в компанії кількох курок, і раптом, смішно зігнувшись і витягнувши одну руку вперед, побіг, переслідуючи півня й удаючи, що хоче його піймати… Двоє-троє хлопчаків та одне дівча весело реготались з дивовижної картини…

— Ось занотуйте собі історичний факт, — повернувшись після нещасливої гонитви й одягаючи шапку, яку йому подав один з хлопчаків, звернувся до Дмитра Андрійовича Нильський і стискав йому руку, розгойдуючи її праворуч і ліворуч, — занотуйте собі історичний факт: український поет Микола Нильський року божого, числа і місяця ганяв у Києві коло Богдана Хмельницького за півнем і не спіймав його, але це не завадить йому бути “ловцем человеков”…

— Га, а ти як думаєш, — опустив руку на голову хлопця, що із роззявленим ротом і веселими огниками в очах стояв поруч. — Ти чув про українського поета Миколу Нильського? Ну, чого ж мовчиш, я тебе питаю, кажи, чув про українського поета Нильського, кажи, чув? — і термосив йому шапку.

— Ні, не чув…

— От тобі й ба! А до школи ходиш?

— Ходжу…

— То-то й ба, ходжу — школа до чортової мами! Про вкраїнського поета Нильського хлопчик нічого не чув! Завтра ж піду до Наросвіти, нехай наганяй зроблять, циркуляр напишуть… по всіх школах викладати про Нильського… Слухай, так ти того, пам’ятай, що року божого, числа й місяця подав українському поету Миколі Нильському шапку, а хочеш, приходь до мене — Кузнечна, тьху, Пролетарська зараз, а не Кузнечна, число, число, там спитай українського поета Миколу Нильського, усі знають, навіть у школі не бувши… Приходь же, чуєш?!

— Миколо Захаровичу! Адже ж Трохим вас чекає, — спробувала відвести увагу Нильського від хлопця Інна Сергіївна.

— Так, так, divina, чекає, а нас з ним чекає мій друг Вітько, покоритель жіночих сердець і перший український критик… Allons, enfants de la по чотири! Вашу руку, divina, allons, allons Дмитре Андрійовичу!

Інна Сергіївна подала руку Нильському і кинула Дмитру Андрійовичу такий благальний погляд, що він її зрозумів і пішов поруч.

— Ви, мабуть, ремствуєте на мене, професоре! — без паузи почав Нильський. — Думаєте собі: ось собака, руйнує соціалізм та соціалістичне будівництво, ганяючи за півнем серед ясного дня…

— Ваші вірші дадуть вам індульгенцію за півня: соціалізм візьме ваші вірші й пробачить півня, — з лагідною усмішкою відповів хірург.

— А для мене, — не слухав відповіді Нильський, — нічого не вартий ваш соціалізм, коли він може луснути від того, що український поет Микола Нильський ловить півня на Софійській ci-devant, тепер Героїв Перекопу, площі у Києві! І ось хоч би й луснути вашому соціалізмові, а хочу ловити півня і…

— Дорогий Миколо, людина з запілля у Достоєвського про це давно красномовніше казала…

— У Достоєвського? Нічого, непоганий письменник, а що казав, то, голубе мій, ніщо під місяцем не нове, ми живемо в часи, коли все розумне вже сказано, от хіба Вітько — підете з нами до мого приятеля і друга, першого українського критика?..

Двері одчинив сам Трохим Васильович.

— Ну, кооператоре, ein, zwei, drei-fertig! Не маєш грошей, то позич у жінки троячу та швидше поспішаймо до Вітька — чекає, — вже на сходах, ляскаючи Падалку по плечах, провадив Нильський. — Влаштуємо невеличку випивку в кооперативному масштабі…

Назустріч Інні Сергіївні кинулась п’ятилітня Ніна, жвава дівчинка, до смішного схожа на матір.

— Я тут так сумувала за тобою, мамусю!

— Ну, ну, добре, — обіймаючи й цілуючи дитину, казала мати, — а ти ж поздоровкайся з Миколю Захаровичем та Дмитром Андрійовичем…

— Драстуйте! — простягнула дівчинка руку Нильському і насупилась.

— Мамо, а я ж з другим дядею не знайома…

— Бо ще всі кості цілі й взагалі органон в справності, — провадив Нильський, — це, моя люба, такий дядя, що може тобі голову одрізати, а не завтра нову приставити…

— Ну, то познайомся, познайомся, подай руку й скажи, як прозиваєшся…

— Ніна Трохимівна Падалка, — простягаючи руку Дмитру Андрійовичу, з недитячою серйозністю сказала дівчинка.

— Дмитро Андрійович Калін.

— Цілетель коли не душ, то тілес наших, — перебив Нильський. Дмитро Андрійович, нахилившись, поцілував дівчинці руку, притяг її до себе й поцілував у скроню.

— До чого схожа на маму!

— Можна, навіть цілуючи дочку, думати, що цілуєш маму… — сміявся Нильський, і, не розуміючи чого, знітився й зашарівся Дмитро Андрійович.

— Мамо, а цей дядя мені нічого не одріже? — шепотіла на вухо матері дівчинка.

— Ні, ні, — також пошепки відповіла мати. — Він ріже тільки хворих, а ти ж здоровенька…

— Ну, то коли я захворію, нехай він до нас не приходить…

Трохим Васильович з Нильським скоро пішли, а Дмитро Андрійович залишився з матір’ю й донею. Починало сутеніти, але Інна Сергіївна не поспішала засвітити. Однією рукою вона добувала з клавіш піаніно мрійні, меланхолійні акорди, від яких розливались по хаті теплота й інтимність. А Дмитро Андрійович на канапі розповідав малій Ніні пестливі казочки, відчуваючи несподівано в серці такий невичерпний припас пестощів, що його вистачило б і для дитини, і для матері.

Потім засвітили електрику, перейшли до їдальні, пили чай. Потім мала Ніна сказала Дмитру Андрійовичу “на добраніч” і просила приходити до них ще (“Тільки, як захворію, нехай не приходить”, — прошепотіла на вухо матері). Інна Сергіївна вкладала Ніну спати, а Дмитро Андрійович то ходив по вітальні, то сідав на канапі, порівнював вплив музики на автопортреті Бекліна й на картині Баластрієрі, думав і не думав, мріяв і не мріяв. Поганий настрій останнього часу розтанув і розвіявся.

Всю істоту опанувало почуття дивної легкості й прозорої бадьорої радості, тим прозорішої, що не думалось зовсім, звідки вона… Й Інна Сергіївна через півгодини увійшла до вітальні, ніби осяяна тихою, лагідною, трохи меланхолійною примиреністю…

— Ви бачили все, що мене дежить на світі…

— Все? — лаконічно спитав Дмитро Андрійович. Хвилинку подумала й впевнено одповіла:

— Так, все… принаймні без цього все згубило б всяку ціну, стало б зовсім непотрібним… Ви знаєте, — заговорила після короткої паузи, — я ніколи не мріяла бути чимсь — ні піаністкою, хоч вчилась грати, ні художником, хоч у школі в мене знаходили художні здібності і радили вчитись, ні громадським діячем, хоч з Трохимом Васильовичем ми зійшлись у захваті громадськими справами… Це не означає, щоб я була байдужа до мистецтва, до громадських питань, а просто мені завжди хотілося бути тільки людиною, утворити поему не із звуків, не із слів, а з життя, справжнього, реального життя — і мої мрії… — Раптом тінь вкрила обличчя, й Інна Сергіївна змовкла.

— Ваші мрії?

— Від моїх мрій лишилась тільки Ніна… тепер мрію тільки про поему її життя, тільки нею дишу, це моє “все”…

Бесіда перейшла на дрібні, буденні теми, але в обох не згасав інтерес до бесіди І на ці буденні теми. Розпитувала Інна Сергіївна і про випадок з виключенням студентів. Виявилось, що Трохим Васильович розповідав їй про той інцидент, обвинувачуючи Дмитра Андрійовича в сухому педантизмі й черствості.

— Segui il tuo corso e lascia dir le genti! — сказав Дмитро Андрійович, не виявляючи особливої охоти балакати на цю тему.

Після одинадцятої став прощатись.

— Куди ви поспішаєте? Адже ще зовсім рано…

— Я б не хотів сьогодні, — признався з несподіваною щирістю, — ще раз зустрітись з Трохимом Васильовичем.

— Я розумію вас! — І, дякуючи щирістю за щирість, тихо додала:

— І я б того сьогодні не дуже хотіла, — і простягнула руку для поцілунку.

VI.

Трохим Васильович не завжди був носієм кооперативного міщанства: воно якось зовсім непомітно до нього “прийшло згодом само”. Але прийшло і так влипло, що здавалось для нього органічнем, невідбірним. А ще, мабуть, п’ятнадцять років чи минуло, як молодий студент Падалка, палкий промовець і талановитий організатор, не тільки стояв у центрі революційно пінявого життя, а й був тим, що можна назвати сумлінням юнацтва. “Так сказав Трохим”, “з цим не погоджується Падалка”, “Трохим на нашому боці!” — часто вирішувало найскладніші питання, розв’язувало заплутані й гострі конфлікти. До нього йшли як до арбітра не тільки в справах громадського запілля, а й в особистих справах запільників. Він не тільки влаштовував складну організацію транспорту революційної літератури з-за кордону, не тільки був за впливового члена місцевого центру, їздив за делегата на з’їзди та конференції, був найпопулярнішим агітатором на заводах, а й опікувався особистими справами колег, ліквідовував їхні сварки, вислуховував скарги на товариську некоректність, ставав навіть за повіреного в справах романічних радостей та прикростей. Син чернігівського ремісника-столяра, змалку пройшов він сувору школу життя. За виховальний засіб його батькові-столяреві правив цупкий ремінець, яким шмагав по чім запопало, а під п’яну руку — що підвернеться: гембель, яким не раз мостив хлопця по голові, та й усі інші столярські інструменти, а то й просто перший ліпший кусок дошки, дрючок… Не раз тільки щасливий випадок, єдиний оборонець беззахисних рятував малого від серйозної небезпеки каліцтва. Та, може б, і врятував-таки, врешті, коли б випадок нещасний не звільнив назавжди від прикрої долі покладати надії на порятунок від батьківської ласки тільки на талан. Одного зимнього ранку, — хлопцеві йшов дев’ятий рік, — п’яний столяр Василь серед міста попав під баскі коні поліцмейстера, на яких той мчав до губернатора. Скаліченого одвезли до земської лікарні. Там і сконав за годину. Невдовзі вмерла від сухот і тиха, сумирна мати, але перед смертю встигла зробити “протекцію” синові, що й забезпечило йому життєву кар’єру. Вона прала білизну членові земської управи і через нього влаштувала хлопця до земського сирітського дому. Там на виняткові здібності хлопця звернули увагу, віддали його до гімназії, яку він скінчив блискуче, дістав земську стипендію і вступив на юридичний факультет Київського університету.

Інна Сергіївна зустрілася з Трохимом Васильовичем під час його недовгого, а тому, мабуть, як це завжди буває, розкішного квітування, зійшлась з ним, як правильно сформулювала Дмитрові Андрійовичу, у захваті громадськими справами. Вона, як і Трохим, належала до того нового покоління, що, віддаючи громадському життю захват молодощів, поринаючи в нього з головою, не поєднувала своїх громадських захоплень з чернечим відмовленням від особистого життя та сухим ригоризмом молодої старості. З усією відданістю революції, громадським інтересам це нове покоління поєднувало й потяг до мистецтва, інтерес до філософії, смак до пінявого життя в усіх його виявах. Воно визнавало за свого навчителя Маркса, але сприймало його науку широко й відчувало в ньому не тільки розумного, вірного, шляхетного захисника пролетарів, з й цінителя давньої еллінської культури, захопленого знавця Шекспіра, Бальзака, що разом з тим любив під час спочинку бавитись сторінками Дюма. А поруч з імпозантним образом навчителя й провідника Маркса стояв нервовий збудник “волі до життя”, великий провокатор згаг — Фрідріх Ніцше. Всесвітнє змішуючи з “малоросійським”, часом по-провінційному плитким виглядало й життя поступових шарів молоді, до яких буяння молодощів тимчасово заносило часто немало й випадкових, чужорідних елементів. Та в цілому тенденції були живодайні й багатонадійні, ним завдячує, в кожнім разі, кращими споминами життя багато з тих, хто після короткого квітнення молодощів опустився до буденного міщанського нидіння, але ще зберіг пієтет до снів, що колись снились…

Вже з половини студентських років Трохим Васильович з головою пірнув до нервової праці революційного запілля, але підводне каміння небезпек у цій праці якось довго щастило йому обходити. Тільки наприкінці травня, здавши останнього університетського іспита й на другий день одружившись з Інною Сергіївною, через тиждень був арештований.

Молоді дівчата дуже рідко відчувають, майже ніколи не усвідомлюють собі статевої потреби як такої “геній роду”, найбільший обманщик, на грунті її вирощує різні привабливі квіти хистких ілюзій — духовного єднання, спільної праці, сумісної попліч боротьби etc., etc. Мужчина, в міру задоволення статевої потреби, втрачає не тільки потребу душевного спілкування з женщиною, співучасницею coitus’а, а й інтерес до її душевного світу. Цей інтерес займається знов, лише блимне вогник хтивості, і гасне в міру її задоволення. Тілесне єднання дає чоловікові й жінці не зближення, а відштовхування, відчуження, ворожнечу… Перемогти їх безсила навіть жертовна готовність жінки покірно служити коханому, давати йому все, чого він потребує: коханий візьме потрібне йому і не дасть потрібного їй, не розумітиме жіночих претензій на щось більше. Шлюб і так званий медовий місяць завжди дають молодій жінці не так задоволення статевої потреби, як прикрість відчуття зруйнованих ілюзій. Найбільшою ілюзією здається надія на злиття двох істот в одну, надія на вихід з самотності, ілюзія духовного єднання. Несолодкий мед для новошлюбної: сподіваючись меду, дізнає гіркоти розчарування. О, для скількох несподівана образа цього розчарування залишається незагоєною раною на все життя! Чи не тому зростають кадри “нових” дівчат, що бажають стати матерями, але не бажають шлюбу? Дзвонять одного дня до шановного професора, до артиста, художника, письменника, питаються, чи можна бачити N.N.

— В якій справі?

— В особистій, зовсім особистій…

І, увійшовши до кімнати, без передмов, просто дивлячись в очі, кажуть:

— N., N.! Вибачте за турботу, річ у тому, що я хотіла від вас мати дитину…

— ?

— Що вас дивує? Ви людина здорова, розумна, мені симпатична… я не хотіла б іншого батька своєї дитини. Але я не хочу ланцюгів шлюбу, і наші стосунки мусять скінчитись, відколи дасте мені надію стати матір’ю… На дитину ви не матимете жодних прав…

— Але ж…

— Ви не мусите мати до мене відрази, коли ви людина без забобонів…

Доля скоротила для Інни Сергіївни втіхи медового місяця до кількох днів, але досвіду їхнього було досить, щоб вп’ялась у серце гостра голка свідомості — облиш надію назавжди, надію йти шляхом життя несамотньою… Сприймаючи цей досвід як загальний закон природи, нічого в цьому розчаруванні не покладаючи на вину чоловіка, помітила Інна Сергіївна, проте, й риси його егоїстичної, холодної, нетонкої вдачі. Та досвід був надто короткий, а через кілька день турботи та клопіт за арештованого не залишили місця й часу нормальному розвиткові сумного пробудження в шлюбі від казкових снів юнацьких ілюзій.

Продержали Трохима Васильовича в тюрмі не так-то й мало, але для тих часів не особливо довго — десь півроку, а звільнивши, вислали під особливий догляд поліції до рідного міста, де мав чекати на закінчення справи. Справа оберталась на добре, слідство не виявило чогось серйозного, можна було чекати, що дістане невдовзі змогу повернутись до улюбленої праці, до боротьби. Але Інну Сергіївну чекав тяжкий удар. Першого ж дня по звільненні Трохима Васильовича вона впевнилась, що в тюрмі він “не той став”. Квітнення скінчилось. Запальний революціонер раптом обернувся на стовідсоткового міщанина. Улюбленої громадської праці, боротьби вже просто не існувало для нього. Даремні були всі її спроби любов’ю збудити таке недавнє минуле, піднести д’горі настрій, що вже тільки плазував і не снив навіть про крила для льоту. В характері Трохима Васильовича як основний його грунт все ясніш і безнадійніш проступала та вульгарність, що обороняє пересічних міщан від будь-якого впливу чогось вищого.

Багато безсилих сліз пролила Інна Сергіївна в незнайомому глухому місті, куди доля закинула її з так незрозуміло підміненим за півроку ув’язнення чоловіком. Та сльози, отруюючи серце, не допомагають йому, а більш як на сльози ні на що не спромоглась Інна Сергіївна. Несподіваний удар якось розчавив її життєву енергію, вбив активність, породив тупу, байдужу покору всьому, що йде і минає. “Бодлер, — записала якось до свого щоденника вже на третьому місяці чернігівського життя, — уподібнює життя шпиталеві, де один хворий чекає видужання від того, що його ліжко переставлять до вікна, а другий усі мрії на видужання вкладає в перенесення свого ліжка до груби. А я ж не знаю, чи є ще, чи лишився мені якийсь спосіб для вилікування”. А через кілька днів додала: “Може б, мене вилікувала дитина?”, — та й закинула щоденник на спід шухляди, більш до нього не звертаючись ніколи.

Трохим Васильович з перших днів по повороті додому почав влаштовуватись. Пішов до старого присяжного повіреного, патріарха чернігівської інтелігенції, “батька”, як його іменували в українських колах. Той знав ще старого Василя столяра, та й молодому Трохимові за його гімназіальних літ не раз давав українські книжки галицького видання. Старий зустрів юнака дуже ласкаво й дав йому рекомендаційного листа до голови земської управи. Земська діяльність розгорталась тоді широко, робітників не хапали, й голові управи пощастило виклопотати для неблагонадійного юнака дозвіл працювати в кооперативному відділі. Там оцінили непоганий логічний апарат Трохима Васильовича за здібність викладати розумно все, що йому накажуть, розуміти й до пуття доводити сплутані й невиразні натяки на думки, що іноді народжувались у головах проводарів земських та вимагали виконавців, зроблених з іншого матеріалу. За півроку піддоглядний вже став авторитетом в питаннях молодої толі кооперації, а коли, врешті, його справу було закінчено — за кару йому зараховано ув’язнення, — звільнившись від догляду, Трохим Васильович вже почував, що земська праця — замілка річка його кораблеві, й, одкинувши всі пропозиції, повернувся до Києва…

Інна Сергіївна відчула, що все глибше і глибше спускається кудись на дно, і не борсалася, не шукала якоїсь опори, не боролась… Десь у глибоких глибинах одбувалась якась внутрішня невпинна робота, вона багато читала, займалась музикою, але жила замкнено й самотньо в якійсь безмежній байдужості до світу околишнього, тендітна і квола, але завжди повний контраст непробудному міщанству свого чоловіка. “В душі прекрасній найсумніший випадок обертається на красу”, — написав їй в альбом один з друзів молодості, що колись зазнайомив її з Ніцше, навчав у його гордості шукати невпинного прагнення вперед.

Інна Сергіївна сумно посміхнулась, читаючи компліментарний натяк, і подумала, що сумний випадок надто затягнувся, щоб не залишалося місця для якоїсь краси. Але коли ніщо не потішає, шукаєш втіхи хоча б у компліментах друзів, що ще пам’ятають давне горіння, для яких ще світло від нього не згасло. Інна Сергіївна часто з гострою приємністю перечитувала альбомний запис, іноді ніби чогось тривожно чекала, напружена й благальна, потім надовго віддавалась холодній байдужості. Тоді не головою, не розумом, а всім серцем розуміла тих, кому не зрозумілий страх смерті, бо більшим жахом промовляє до них жах життя… Це од нього рятуючись, молода жінка, інтелігентна, музична, одного ранку, провівши восьмилітнього сина до школи, просить чоловіка нагріти чаю й, поки той возиться з примусом у їдальні, бере свої двері на гачок, розчиняє вікно й з чертвертого поверху кидається на брук вниз головою.

З проламаним черепом лежить, холонучи, труп, вкритий кимось принесеним простирадлом, а чоловік ще нічого не знає, порається коло примуса…

А потім Трохими Васильовичі, чоловічого й жіночого роду, за чаєм або обідом, поміж чергових пліток та анекдотів розмовляють про “наш нервовий вік” і лають істеричок, що гублять сім’ю…

Не розуміла Інна Сергіївна тільки того, як син не міг врятувати матері. І щодалі, то більш пристрасно мріяла про дитину, дитину, дитину! Та тільки тоді, коли вже починала втрачати надію, на сьомому році по шлюбі, знайшлась у неї мала Нінка.

VII.

Непомітно для самого Дмитра Андрійовича нечасті відвідини Інни Сергіївни, — на часті не вистачало часу: роботи ставало все більш і більш, — робились для нього міцною звичкою і необхідністю… Завжди, скільки себе пам’ятає, замкнений у собі, мав багато знайомих і не мав друзів, не відчував потреби з кимось ділитись своїм внутрішнім світом. Простував своїм шляхом серед людської пустелі — завжди на людях і завжди один, самітний без відчуття тягаря самотності, добре знайомий широкому загалу незнайомець. Не ухилявся від товариства, не тільки з усіма рівно коректний, а й щиро гречний, м’який і милий у поводженні, та ні в колі ближчих товаришів, ні в когось зокрема не шукав сповідальні, не потребував ні порадника, ні судді. Сам був собі найвищий суд: зовсім не цікавився тим, що про нього подейкують, і похвала всесвіту не заступила б йому внутрішнього самозадоволення, а певний своєї правоти, не злякався б нічийого осуду й найширшої огуди. Притому майже не знав вагань нерішучості, у найтяжчих випадках, в найскладніших ситуаціях рішення знаходив легко і скоро, бо, власне, й не шукав його, воно органічно випливало з усього його внутрішнього світу, завжди впорядкованого, завжди напружено серйозного, завжди “готового”… Безпощадний до себе, не знав поблажливості й для інших, але уважно й сумлінно зважував умови поставлення. Безпощадний до вини, був так само вибачливий до біди, до помилки. Проте, не віддаючи на суд себе, більш ніж того вимагають загальнообов’язкові умови громадського життя, не вдягнися в судову мантію, оскільки до того не примушували взяті на себе обов’язки. В обсягу ж останніх не дозволяв собі як поблажки, так і вмивання рук від відмови, від обов’язку. Не заперечував прав громадського контролю над собою, як і над кожним громадянином, нижче своєї ГІДНОСТІ вважав би його уникати, а тому й повсякчас готовий був пред’явити повний звіт своїх вчинків та суджень кожному на те законно уповноваженому. Та нікому не дозволяв переступати меж, що відділяють належне громадському контролю від інтимного, що одчиняється тільки з доброї волі, охоти чи душевної потреби. Ні доброї волі, ні охоти, ні душевної потреби одчинити комусь двері до свого інтимного Дмитро Андрійович досі не відчував. Та він, мабуть, і здивувався б, коли б хтось сказав, що воно, оте “інтимне життя”, є у нього. Напружена розумова праця, професорська діяльність, робота в клініці, медична практика — все це просто не залишало для нього місця.

І тепер, коли непомітно для самого Дмитра Андрійовича нечасті відвідини Інни Сергіївни робились для нього міцною звичкою і необхідністю, було б голосним назвиськом дуже простого явища сказати, що відчув потребу одчинити двері до свого інтимного знайомій жінці, бесіда з якою ставала дедалі цікавішою, присутність якої ставала приємною, потрібною і без бесіди. Просто саме в цих відвідинах вперше народжувалось для Дмитра Андрійовича поруч з його напруженим розумовим життям, поруч з професорською діяльністю, роботою в клініці і ще якесь нове, досі не відоме життя, власне, майже беззмістовне і, може, тому й привабливе для переобтяженого змістом життя, на мілинах якого непомітно робляться зав’язі інтимного, що потім несподівано часто проростають в найглибші глибини. Не часто й завжди ніби випадково — чомусь довелось одкласти лекцію, не відбулось якесь засідання і.т.н. — одвідував Дмитро Андрійович Інну Сергіївну, але якось інтуїтивно знаходив такий час для одвідин, коли Трохима Васильовича не бувало вдома. Антипатія до кооператора невпинно зростала, й зустрічатись з ним, відповідати на його улюблені розмови про морську націю, що вимагає своєї флоти, ставало іноді просто нестерпним. Навпаки, дуже любив Дмитро Андрійович застати Інну Сергіївну з малою Ніною. З нею приятельство зростало з таким успіхом, що дівчинка вже не пошепки на вухо матері, а голосно, не соромлячись дяді Діми, казала:

— Мамо, а коли б я захворіла, нехай до нас приходить дядя, адже ж він мені нічого не вріже…

— А може, вріжу? — жартував дядя Діма.

— Ні, не вріжеш!

— А чому?

— Бо ти любиш маму, от і не вріжеш її дочки!..

— Домовились? — сміялась Інна Сергіївна, вдячно дивуючись тому, як від наївного белькотання дитини ніяковів і червонів серйозний професор…

— А може, не вріже, — зверталась до дочки, — бо тебе любить?

— І мене любить, і тебе любить — от і не вріже!

Дмитро Андрійович підійняв дівчинку, поцілував і чомусь згадав жарт Нильського: “Можна, навіть цілуючи дочку, думати, що цілуєш маму”, — і знов знітився й зашарівся.

VIII.

Якось зовсім непомітно й несвідомо потягло Дмитра Андрійовича й до того зближення, що закріплюється в оповіданнях про себе. Одного разу бесіда про все на світі й ні про що закінчилась тим, що розповів про свого батька (матері не пам’ятав: померла, коли йому не було повних двох літ). Власне, й батька пам’ятав не з дитячих років, а значно пізніше. Батько попував на глухому селі — 15 верст до пошти, 20 до лікаря, — мав незліченну кількість дітей, але всі не жили, вмирали на перших тижнях, а то й днях життя. В живих заціліло тільки двоє останніх: старшому Леоніду — тепер інженер на Волховбуді — було років зо три, меншому, Дмитрові, за два, коли померла мати. Хлопчаків забрала до себе тітка Параска, матерня сестра, дячиха з сусіднього села, в якої вони й зростали аж до часу, коли обох одвезли “в губернію” та віддали до бурси. Вже бурсаками пізнали Леонід та Дмитро батька, бо на літо брав їх до себе — тітка Параска вмерла. Основною рисою батька були надзвичайна добрість і неспокій натури. Здохне в когось з парафіян коняка, приїде становий “грабувати” на подушне й опише останню телицю, хтось погорить — і непроханий прийде з своєю поміччю отець Андрій. І не з кількома копійками, а так: що має, то й віддасть. І не тільки грошима допоможе, а й розумною порадою, теплим, людським співчуттям… Неспокій натури зробив з нього борця за правду. Не турбувала його споконвічна соціальна неправда, від Бога, на його погляд, встановлена, не турбувало світове зло, бо нашо воно, то Богові відомо. “Господь терпів і нам велів”, — любив повторювати отець Андрій. Але видимої неправди, беззаконня в рямцях непорушного ладу не міг зносити, сунув свого носа всюди, турбував своїм втручанням у чужі діла начальство ближнє й далеке, не раз доходячи й до архієрея, і до губернатора, писав свої скарги й дальше… Коли хтось здивовано питав, чого не в своє діло втручається, відповідав завжди одно: “Не по Божій правді і проти закону людського зроблено”. Особливо ж турбували немолодого вже попа так звані “прокляті питання”, в яких у нього велике й серйозне по- чудернацькому перепліталось з дрібним і для кожного іншого несерйозним. В питаннях світобудови, крім обсягу соціального, де все для нього було раз назавжди розв’язане формулою: “Господь терпів і нам велів”, — не знав дрібного і совав свого носа до всього, повз що всі проходять байдуже. Коли якісь питання надто вже докучали, не давали спокою, сну позбавляли — бувало й таке, — випивав, ніби сподіваючись, що алкоголь прояснить думки, незрозуміле зробить зрозумілим. Свої сумніви й вагання, свої запитання адресував звичайно в таких випадках до незмінного товариша у випивці свого дячка Олімпія і дуже дратувався з байдужості тільки до випивки небайдужого бесідника… Скаржився навіть синам, бурсакам, на свою безпорадність з цим телепнем:

— Ну, ось, мої рідні, питаюся його: Олімпію, як тобі здається — адже ж ось з землі вугілля копають, нафту викачують, золото, срібло, мідь, залізо і різні там мінерали беруть, все ж воно, мабуть, землі потрібно, може, вона й хворіє від того? А він відповідав: “А біс її мамі, нехай собі хоч і хворіє… — Дячок по-дурному посміхався, наливав собі чарку й казав: — Ми ж хворіємо і од пищі, і од питія, нехай і вона, біс її мамі, хворіє!..”

— От бачите, самі чуєте, — хвилювався батько, — що за телепень!? Земля, кажу, може, хворіє, а він: біс її мамі, нехай хворіє!

Помалу дійшов до мономанії з питанням, як буде на останньому суді. Все витерпіли, все перенесли, прийшли за воздаянієм. Діставайте! Кожному по ділах його: одні життя вічне в Бозі, а другі — плач і скрегіт зубів, геєну вогненну… і назавжди, на віки? А де ж милосердя, всепрощення, любов? І як це Всеблагий зноситиме геєну вогненну хоч би й для винних, але ж назавжди? Тут щось не те, не те… Не по ділах його, а по милосердю, по всепрощенню, коли суд останній — жодного скреготу зубів, жодної геєни, — всі дістануть життя вічне в Бозі, всі…

— А для чого ж тим скреготом дурено? — питався дячок Олімпій.

— Не дурено, телепню, а сказано, щоб старалась людина побороти всі спокуси, всі темні побуди! Старайся! І радіє Бог кожному змаганню, й уболіває над кожним гріховпадом… А під час останнього суду всіх простить, бо ж всеблагий і всемилостивий…

Чутка про єретичні думки священика дійшла до архієрея. Викликав для “увещевання”.

— Ти ж це що, отче, в Орігенову єресь впадаєш?

Отець Андрій давно забув усю семінарську науку.

— Власним розумом дійшов, ваше первосвященство!

— Возгордився, нерозумний! Одумайся, а то віддам тебе судові духовному.

— Без святої волі ЙОГО не впаде волос з голови…

Суд духовний присудив на рік каяття до монастиря. Одбув каяття. Знов викликали до архієрея.

— Ну, змирився, отче Андрію? Зрікся єресі?

— Від юних днів моїх смирен перед Богом і служителями його, а Богові моєму ради лакомства нещасного “не припишу” катівства…

— Одійди від мене, єретик! Сатана глаголить твоїми вустами!

— Хіба сатана вчив коли всепрощенню?

Архієрей затупав ногами, грозився в тюрмі згноїти…

— Не впаде з голови волос без святої Божої волі, — відповідав отець Андрій.

Єретика позбавили парафії, залічили до консисторії.

Тоді почав у безконечних скаргах до синоду виявляти консисторські неправди. Одна із скарг мала успіх: преосвященний дістав синодську догану. Виявникові пообіцяли спочинок у монастирській тюрмі. Та обіцянка не злякала суперекуватого. Списав цілі стоси паперу, повіз їх до Петербурга. В синоді з нього глузували дрібні урядовці, вище не допустили. Тоді він десь на вулиці подав усі свої стоси скарг якомусь з великих князів. Тоді ще існував закон, за яким попи, приїжджаючи до столиці, зобов’язані були не зустрічатись з персонами імператорської фамілії. Отця Андрія арештували й засадили до божевільні Миколи-чудотворця. Іншої хвороби, крім жалоби виявити неправди, не знайшли в нього лікарі. По кількох роках згоджувались звільнити на поруки. Відмовився вийти. Нехай знають, що із здорового зробили божевільного! Не послухався вмовлянь синів. Цілком ніби психічно здоровий, із свіжою пам’яттю, ясним розумом втеряв психічну рівновагу на ідеї страждання за правду й пекучій ненависті до будь-якого начальства. Зненавидів лікарів, госпітальну адміністрацію. Інакше не називав їх, як “іроди, душогуби!” Дмитро Андрійович одвідав батька, вже ставши лікарем. Півгодини ватько розмовляв з ним цілком розумно й спокійно. Сильно зденервувався, побачивши, як син подав лікареві, що зайшов до хати, де відбувалося побачення, руку.

— Ти тиснеш руку душогубові?! — і вже не переставав говорити про злочини ріжного госпітального начальства…

Дмитро Андрійович одвідав батька ще раз, вже нічим намагався не дратувати його, але смертельно образив, сказавши, що залишив у конторі для нього грошей…

— І ти думаєш, що я візьму в іродів душогубів хоч копійку?! Ти з ними, сину?! Ти проти батька? — І не схотів більш балакати з сином, а з грошей так і не взяв нічого.

Ще через кілька років одвідав Дмитро Андрійович батька. Був уже в дуже похилому віці, починав хворіти на старечі недуги. Ні пам’ять, ні розум ніби не зрадили. Тільки коли син став намовляти переїхати до нього, сказав твердо:

— Я тут помру, нехай побачать, як замучили в божевільному домі здорову людину! — І сумно, лагідно усміхнувшись, додав: — А все — благий і їх простить, всіх простить, це тільки дурні зробили з нього ката…

Оповідання зробило сильне враження на Інну Сергіївну, а Дмитро Андрійович відчув, що, зважившись на нього, зав’язав якісь нові міцні зв’язки з нею.

IX.

У світі моральному, душевному також, як і в світі фізичному, не існує суцільної рівної повільності, безперервності. В ньому також трапляються стрибки, провалля, те, що літуни називають “ями”.

Але розкриті роти для занотування літературного засобу тамування або й для виявлення замаху на кишеню видавця тут свою ученість і свою ущипливість виявляли б даремно. Іронічно-патетична серйозність зовсім не літературний засіб у автора, а від природи властивий йому засіб сприймання світу. Хочуть чи не хочуть учені літературознавці, а з цим мусять рахуватись, коли тільки вони не з тих філософів, що на зауваження про суперечність фактів теорії гордо відповідають: тим гірше для фактів!

Коли б тільки охота, зумів би автор примусити й Інну Сергіївну розповісти Дмитрові Андрійовичу про своїх ватьків та про свої молодощі, у відповідних місцях відповідні сни бачити, коли не пророчі, то дуже придатні для “змістовного” снотлумачення. А могли б снити і Трохим Васильович, і Дмитро Андрійович, навіть мала Нінка? Але автор подібної охоти не має, поготів не спокушається можливістю з роману снотлумача зробити.

“Яма” у стосунках Дмитра Андрійовича з Інною Сергіївною почалась з його несподіваної подорожі до Харкова. Викликали на відповідальну операцію. Після вдалої, натхненної, як формулював сам для себе “по секрету”, операції хірурга шанували товариською вечерею. Народу на вечері було не дуже багато, і не було непотрібної фальшивої урочистості, промов і тостів, панувала щира інтимність і мила простота, яку вміють внести до товариства гарні й розумні, інтелігентні жінки, безпретензійні й сердечні, не ласі до авантюр, але й не черниці, не сині панчохи, з тих, що серед зростаючої нудоти сучасної культури хоч до певної міри зберегли спадщину давніх грецьких гетер, дещо з чар їхньої привабливості…

Сусідкою Дмитрові Андрійовичу була така ж, як і він, випадкова харківська гостя, Ірма Юріївна Ляліна, близька до літературно-художньо-артистичної московської богеми. Ніхто про ню, навіть у близьких їй колах, не сказав би, хто вона — письменниця, художник чи артистка. Потроху була за всіх і, власне, за ніщо, щось писала, малювала, десь грала, декламувала, танцювала, усюди своя і ніде професіоналка. Ледве за тридцять років, а вже з помітною втомою, але разом із невичерпною жадобою яскравого життя, міцних вражень, змін та шукань завжди нового. Через Харків їхала на спочинок до Сухумі й спинилась у подруги, що кликала їхати разом і не дочекалась на ню одного дня.

Ірма Юріївна затрималась у Харкові й через день-два вже була тут своєю: сьогодні на інтимній вечері на пошану київського гостя-хірурга, завтра мала декламувати на вечірці в Будинку літератури імені В. Блакитного. Півгодинна бесіда в атмосфері, зігрітій інтересами вищої інтелігентності та гарним вином, що лилось щедро, але без надміру, з обох боків піднесла інтерес одного до одного. Розмовляли, ніби давні, близькі приятелі, тільки ще не отруєні нудотою надто звичайного. І раптом два тіла відчули вибух бажання одне до одного: обіймів, поцілунків, шаленства й чаду сліпої пристрасті.

І Дмитро Андрійович проводив Ірму Юріївну додому, і проводи скінчились тим, що опинився в неї…

Після першого шквалу пристрасних втіх раптом, здивований, почув тихі хлипання, щодалі міцніші, голосніші, сумніву не було: Ірма Юріївна гірко, невтішно плакала. Але сльози не злякали Дмитра Андрійовича перспективою якоїсь надто буденної історії, навпаки, викликали тепле співчуття й не часто властиву мужчині охоту втерти невтішні жіночі сльози.

Почав допитуватись.

Крізь сльози й стримані ридання розповіла тоді Ірма Юріївна, що має 33-й рік, рік, на якому від кісти після невдалої операції померла її мати… вона певна тепер, що теж має кісту і що незабаром і вона має вмерти… — Сльози не давали договорити. Трохи заспокоївшись, щиро призналася, що тільки познайомилась з ним, як опанувала нею думка просити його оглянути її. Вірить йому безмежно, відразу повірила. Йому й більше нікому. Це доля послала їй так несподівано зустріч з ним. Але ж вона чула, що завтра виїздить до Києва, а коли б просила оглянути зараз, він подумав би, що вона звичайна авантюристка, вона ж авантюристкою ніколи не була й не буде…

В неї певність, що тільки він зміг би врятувати її від передчасної смерті… І знов гіркі сльози не давали говорити далі.

Дмитро Андрійович, ледве стримуючи сміх і напускаючи на обличчя олімпійську професорську серйозність, запропонував негайний медичний огляд.

Пропозиція вмить висушила сльози розпачливого жаху перед неминучою близькою смертю. Засвітили світло, й зовсім в незвичайній обстановці одбувся медичний огляд смертельно переляканої пацієнтки, допіру пристрасної коханки.

Але огляд не потребував багато часу. І досить було професорові сказати, що побоювання й передчуття не мали поки що жодних підстав, як усі жахи було забуто й заспокоєна пацієнтка знов обернулась в коханку, палко обнявши професора та жагучим поцілунком вдячно впившись в уста, що вимовили радісну, спасенну вість… Тоді й недавній олімпієць переплів свої обійми з обіймами недавньої пацієнтки…

На завтра не виїхав Дмитро Андрійович з Харкова. Увечері був у Будинку імені В. Блакитного. Там одбувалась чергова літвечірка, що її вшанували своєю присутністю дії majores та дії minores харківської “літератури”. Гуморист з веселим та розумним фальстафовським обличчям читав щось не дуже смішне, але хитрі посмішки в куточках вуст, здавалось, говорили: ось тільки дозвольте — я про вас усіх розповім таку правду, що покотом полягаєте від сміху (часто найсмішніша правда!). Читав ліричні вірші — “ідеологічно витримані та ідеологічно невитримані”, як сам оголосив поет, якого всі називали чомусь зменшувальним іменем. Часом падав у провалля нестерпної, мало не надсонівської банальщини, часом підносився на високості щирого й свіжого ліризму. Неприємно кокетував наївністю, за якою ховав досить примітивне лукавство. Наївності тільки й було в нього не помічати, що всі це помічають. Проте й тут, можливо, прикривав наївністю щось інше. Молода поетка зухвало й з викликом читала вірші, вславляючи радість останніх здригань у статевому акті… А член письменницького місцевкому Пшонянський до всіх приставав, переконуючи, що поетці треба якомога швидше видати допомогу від місцевкому на лікування, поки ще не всі члени колективу хворі від інтимності з нею… Ірма Юріївна декламувала Єсеніна. Навколо ремствували на ідеологічну невитриманість її виступу, але майстерність декламації й харківська гостинність примушували галасливо й щиро вітати артистку…

Душа “дому”, загальний друг усіх письменників Мусій Мусійович — хто в Харкові не знає Мусія Мусійовича? — підніс гості квіти. І знов Дмитро Андрійович проводив Ірму Юріївну додому, і знов бушувала пожежа статевої перемоги.

Так ще кілька день, а потому з останнім “прощавай!” зникають і останні згадки про випадкову пригоду, тільки в серці загострюється відчуття сумної порожнечі…

До Києва повернувся Дмитро Андрійович з невиразним небажанням зустрічі з Інною Сергіївною. Тому й здавалось йому, що зовсім не має часу для звичних допіру одвідин: і спішні коректи горою лежали на столі, і клініка вимагала більшої, ніж завжди, уваги, і практика все зростала й зростала, і лекції ставили викладачеві все більше серйозних проблем… Насувалось і закордонне відрядження, до якого теж треба було підготовлятись. Тому й не було часу навіть подумати про відвідини. А коли все ж таки думалось, чомусь ставало незрозуміло ніяково від тих думок, ніби соромився їх, а тому й несвідомо від них захищався, переконуючи себе, що піти таки ніколи, бо ж маса, маса негайної роботи…

Врешті, одного такого чудового весняного ранку, коли невідомо, де більше радості й сміху — у весняного сонця чи в серці, — поспішаючи кудись у невідкладній справі, зустрів Інну Сергіївну з Ніною.

— Дядя Діма, дядя Діма! — кричала голосно дівчинка, кинувшись йому назустріч, а мати, пильно дивлячись просто в очі, напівжартливо-напівсерйозно сказала:

— Дядя Діма зовсім забув нас!..

А дядя Діма гостро відчув свою глибоку провину перед обома, а разом з тим усвідомив собі, що ні та провина, ні маса негайної праці не можуть перешкодити тому, до чого його непереможно тягне, скільки б не боровся він з тим потягом… І невідкладну справу було завуто того вечора, а в нього знов почались постійні відвідини, що їм вже не заважали ні гори спішних корект на столі, ні клініка, лекції, практика, ні близьке відрядження за кордон, бо розтануло без сліду почуття провини, скінчилась “яма”… Та через три тижні Дмитро Андрійович виїхав у довге наукове відрядження за кордон.

X.

Під розмірений стукіт вагонних коліс одна за одною снуються безконечні ключі думок і плететься мереживо життєвих підсумків, для чого щоденна метушня у звичайній обстанові не залишає часу й не дає змоги… Користуючись з того, романісти розповідають про своїх героїв все, що вважають за потрібне розповісти, накидаючи їм все, чим багата власна творча уява, аби тільки в сюжетний ланцюг плести потрібну ланку. І стукають, завдяки авторському бажанню, вагон і колеса ‘дному докірливо й осудливо, другому бадьоро й багатонадійно. Один снить сни віщі, другий такі, що дають матеріал для психоаналізу… Але романістові зовсім не обов’язково прикладати рук до зіпсуття пересічного читача показом перед ним маленьких таємниць ремесла з обсягу сюжетоскладання. Поготів, коли він зрікається традиційного засобу й дає своєму героєві верстати довгу путь від романічної зав’язки й вже досить розвиненого сюжету до невідомих обріїв дальшого викладу без прісного оповідання про підсумки, зроблені дорогою, без психологічної аналізи, ускладненої ще й з потлумаченням за наукою Фрейда, що дає й зовсім невченим вигляд глибокодумної вченості… Може, в тому виявляється й брак авторської вигадки, сконстатований як характерна прикмета для нової літератури ще від Тургенева. Але ж цей брак випливає не тільки із поміління та загального збіднення творчих джерел, а й з нової художньої етики, якій притаманна ідіосинкразія до кожної вигадки, не вмотивованої зсередини владно. Проте притаманна їй, цій новій художній етиці (коли тільки вона існує, в чому чи можлива певність?), притаманна їй і відсутність ригоризму з переходом у педантизм щодо різних художніх вимог та правил. Ох, художні правила взагалі лише спостерігаються в гарних творах, і ніколи художні твори не пишуться за найкращими правилами! Ну, що може бути розумніше за чеховське художнє правило: коли на початку оповідання згадав про револьвер, той револьвер десь протягом оповідання мусить вистрілити?! А спробуйте-но ригористично підійти до цього правила! Хіба не візьме сумнів щодо вогнепальності кожного “револьвера”? І хіба шлях таких сумнівів не поведе художника до дешевини якої-небудь новодегенераційної деструкції, що промовляє тільки до дорослих учнів підготовчого класу? Отже, не даючи художникам індульгенції на револьвери, що не стріляють, не треба доводити до “фанатизму” вимоги, щоб револьвер обов’язково стріляв, бо фанатизм той підняв би в мистецтві таку стрілянину, якої й за часів громадянської війни не було. Слово честі, револьвери таки не завжди, не перманентно стріляють і можуть відіграти в художній тканині якусь іншу роль, наприклад, навіть орнаментальну, не стане ж тепер хто всерйоз, безумовно, одкидати певні права орнаментики? Взагалі заперечення й одкидання не повинні бути абстрактно-теоретичними, вони бувають сильні й переконують тільки на конкретному матеріалі. І взагалі grau, lieber freund, ist jede Theorie і золотого дерева дійсності, — вимріяна дійсність хіба не кавалок дійсності реальної? — нема для чого псувати педантичним ригоризмом наслідування хоч би й найкращих теорій… Хай знають молоді художники найбільший “секрет” художньої творчості: все дозволено… (Звичайно, — і це вже “не секрет”, — не кожному…)

Гегелівську науку: все дійсне — розумне — наївно було заперечувати питанням: а дурні? (цебто, а дурні теж розумні?). Взагалі гегелівську науку безнадійно було заперечувати, її треба було “поставити з голови на ноги” (це й зробив Маркс): все розумне — дійсне! Які живодайні з того були висновки, перевірені у вогні та бурі революційній, що ілюстрували непомильність діалектичного мислення!

Транзитному мандрівникові доводиться мати небагато стикань з державністю країни: репрезентують її перед ним головним чином митники. Але, як сонце в малій краплині води, відбивається загальний тон державності й у тому небагатому, з чим стикатись доводиться й такому недовгому гостеві країни. Дмитро Андрійович не міг позбутися враження опереточної бутафорії, театральності гіршого гатунку. Мабуть, підозріваючи більшовицьку “заразу” в кожній речі молодого вченого, митники пропонували йому все “запломбоваць” і, врешті, незапломбованим залишили йому тільки парасоля, якого довго з очевидними сумнівами оглядали, а потім таки нерішуче повернули, впевнившись, що в ньому принаймні видимих ознак “зарази” не спостерігаться… Мабуть, бентежила республіканських урядовців неможливість “запломбоваць” мандрівникові рота, цього провідника від тієї червоної коробки, де міститься вибухова зараза, не даючись жодному рентгенові до висвітлення. Але демократична державність, не винайшовши поки що способів безпечного транзиту найнебезпечнішої речі в світі — мислетворної речовини, рятується від небезпеки немудрою системою засобів запобіжних і профілактичних.

У купе поруч з Дмитром Андрійовичем з першої ж польської станції з’явилось одне з тих “славних” облич, що в цілому демократичному світі навіть малодосвідченій людині промовляє про службову спеціяльність його носія. В’юнка фігурка — своїх державних функцій не обмежувала оборонним спостереженням, а, виявляючи нестерпну причетність та невпинну нудно-солодку белькотливість, змагалась досягти того, чого досягти безсилий навіть рентген, — освітити джерела потенціальної зарази, спіймати перший відрух їхньої кінетики. Даремно хоч на зупинках на якусь хвилинку пробував Дмитро Андрійович спочити від товариства невільного попутника: в буфеті він крутився коло нього, ні на крок не відставав на пероні. “Працював” не за страх, а за совість і міг сказати про себе, що не задарма їсть хліб свій… Сумно пригадував собі Дмитро Андрійович героїчну боротьбу, історію польського державно-національного ідеалізму, фетишеві якого десятки тисяч віддали своє молоде життя, виплативши незліченну данину тюремних ув’язнень, каторги, шибениць… Кожний крок поступу, казав Гейне, вимагає від людства платні кров’ю. Платню польська інтелігенція виплачувала справно, а де ж поступ? “Польський поступ” втілювався для Дмитра Андрійовича в образи розгублених митників з їхнім намаганням “запломбоваць” усе, що погрожувало “большевицькою заразою”, та обов’язкового попутника в купе, від якого образливо й гидко ставало за людину…

З відчуттям полегшення залишив Польщу, вітаючи межі старої знайомої Німеччини. Пригадувались давні молоді роки, коли вперше з “тюрми народів” виїхав до Європи. Досі як жива стоїть перед очима постать бравого кондуктора, що з таким виглядом марширував попід вікнами вагонів на прикордонній станції, з такою урочистістю оголошував “Ab — fart!”, ніби не виконував свої маленькі кондукторські обов’язки, а з релігійною побожністю служив святу месу. Образ того кондуктора, — а у великій машині суспільної праці усі були йому подібні, — назавжди залишився для Дмитра Андрійовича виразом німецької дисципліни праці, її мало не релігійної емфази, перед лицем якої нема малого, дрібного, неважливого, всі ретельно виконують свій обов’язок, а людська гідність, розвинене відчуття честі не дозволяють його виконувати абияк. Кожний мав честь дістати від цілого свою пайку праці і честь одиниці виконати її для добра цілого з усією досконалістю, якої одиниця досягти здатна.

Війна та великі збурення, що пройшли всесвітом, в яких і Німеччина дістала свою немалу, часом досить гірку пайку, не зруйнували цього великого надбання культури, але якось зів’яла, зникла показова урочистість, трохи ніби зумисна й демонстративна. Колись її виразом були й пишні, д’горі закручені кайзер-Вільгельмові вуса, під які пестив і закручував свої і той самий ретельно урочистий, до релігійності, кондуктор. Показову урочистість німця загнано кудись усередину, але те не вбило великої дисципліни праці, відчуття людської гідності й честі як пружини, що керує над життям. Колись кайзер-Вільгельмові вуса, пишні й демонстративно побіденно закручені д’горі, були коли не елементом, то орнаментикою “національного ідеалу”. Вуса загублено безповоротно, але більшість демократичного загального голосування посадила на чолі соціал-демократичної республіки монархіста й кайзерового друга Гінденбурга… Колись славнозвісний Готський альманах дотепно визначив російську державну форму — конституційна монархія під царем-самодержавцем. Чом же не дозволить собі зараз славнозвісний альманах дотепу у визначенні рідної державної форми: соціал-демократична республіка під президентством монархіста?

Дмитро Андрійович пригадував собі, як за молодих літ на робітничому мітингу в Берліні був свідком, коли шуцман спинив промовця й зробив голові зробів перше попередження за гостре речення, що зірвалося з вуст промовця… Рух пройшов залою, а сусіда Дмитра Андрійовича, робітник залізничних майстерень, схилився до його вуха й прошепотів:

— Це нічого не означає, він тільки виконує службові обов’язки, а цілком можливо, що він і сам “соці…”

Тепер, думав не раз, пригадуючи цю давню сцену Дмитро Андрійович, ні в кого нема сумніву, що не тільки дрібні шуцмани, а й великі поліціанти, “можливо, соці…”, але від того не багато дістав трудящий люд…

Невичерпна здатність життя до глузування й під прапором найпоступовіших теорій часто кують надійні ланцюги! На тому ж таки мітингу — далі линули спомини, траплялося й таке. Почалася гроза, грім, блискавиці, а потім злива і град. Від ударів грому та шуму дощу й граду, що падали на скляний ковпак, який замість стелі покривав залу, важко було чути слова палких промов, але засідання тривало. Коли враз град пробив десь збоку скляний ковпак, і міцний струмінь води ринувся до зали. Спершу й на це не звернули уваги, тільки публіка трохи потислась звідти до середини зали. Але злива не вщухала, й струмінь води, що лився, як водоспад, з пролому в скляній стелі, дужчав, вода розпливалася підлогою по всій залі. Мітинг довелося припинити. Коли під гуркіт грому про це оголосив товариш, член рейхстагу, що головував на мітингу поруч з ним, вискочив на стілець якийсь голосистий товариш і закричав:

— Товариші, це сам бог оголошує: Hoch Socialdemocratie. Підтримаємо ж і ми це провіщення… — Підняли д’горі руки, з усіх боків залунало потужне: — Hoch Socialdemocratie!

Тисячний натовп ковалів майбутнього, руїнників забобонів минулого по-дитячому радів думці мати за спільника в своїй боротьбі “самого бога”, що в гуркоті грому оголошує: Hoch Socialdemocratie!…Згадка про цю сцену багато що поясняла Дмитрові Андрійовичу в сучасному німецької соціалдемократії.

Давні спомини — не тільки за зволенням автора, а й за психологічними законами — обступають героя з різних боків, лише потрапить він в давню обстановку… Пригадалось Дмитрові Андрійовичу, лише пройшовся Берліном, як колись зайшов до ресторану в Тіргартені й став свідком дикої сцени… Оркестр закінчував “Патетичну сонату” Бетховена, захопивши, здавалось, усю увагу слухачів, — намагались не стукати ножами й виделками: говорили пошепки, зітхали й глибокодумно закочували д’горі очі, що мало бути виразом екстазу, — коли раптом зчинився галас, якусь людину оточили офіціанти, б’ючи, збили з ніг, штовхали передками…

Уся публіка, піднімаючись з місць і заглядаючи з цікавістю, що там робилося за тісним колом розлючених офіціантів, вітали з задоволенням розправу: “So! So! Noch! Noch!” — і ніхто вже не слухав, як оркестр догравав “Патетичну сонату”. Від сусіда ледве добився, що б’ють якогось типа, який поїв у ресторані й хотів непомітно, не заплативши, вийти… Жодного протесту не викликала дика розправа, тільки: “So, so! Noch, noch!” Одні і ті ж люди умлівали від згуків Бетховена й ладні були приплескувати дикому знущанню над людиною…

Так практично проходив він тоді курс буржуазно-демократичного суспільствознавства, не раз відчуваючи огиду до людини й рятуючись від неї юнацькою вірою в перемогу праці…

Дмитро Андрійович не поцікавився видовиськом того, як гниє сучасна Європа, не одвідав сумнівних установ, одвідинами яких останніми роками починав своє знайомство з європейською культурою дехто з українських письменників. Походив Тіргартеном, одвідав старих знайомих — Бекліна, Сегантіні, дивувався, що на Unter den Linden вже не встають перед ним, як колись за молодих років, тіні романтично-глузливого Генріха Гейне та привабливої хазяйки літературного салону Рахіл Варнгаген фон Ензе. Перед життєвою прозою, перед боротьбою сьогоднішнього дня осипалось останнє листя романтики. Сучасна романтика — романтика праці, романтика невпинного вдосконалення в своєму фаху, романтика головного керівника людини — честі.

Через кілька день по приїзді з головою поринув Дмитро Андрійович у наукову працю.

Уникав контакту з усім, що могло б перешкодити роботі, особливо зустрічей з земляками. Але й на північному та південному бігунах, напевно, зустрінеш земляка. Якось на Unter den Linden зустрів Сома, так звали його університитського колегу, професора Білозерського. Працюючи над докторською дисертацією “Про деякі аномалії статевих органів у блощиць”, він одвідав лабораторії найбільших спеціалістів свого фаху і допіру повернувся з Мадріда, попасти до якого можно було тільки з Сомовою настирливістю, бо Іспанія вдавалась до найсуворіших заходів самооборони від всілякої зарази. Крім деяких аномалій статевих органів у блощиць, поцікавився в Мадріді й боями биків. Одвідав. Але й палкі іспанки не захитали його родинних чеснот, скільки не глузував з того рідний син, Микола, білогвардієць і фашист, не без допомоги якого дістав Сом дозвіл на приїзд до Мадріда. “Радянська влада, — жартував він, — мусить мені багато чого вибачити за моє сприяння процвітанню наук у Союзі, бо ж без моєї допомоги не вивчив би батько до кінця важливого питання. А щодо мене, то мушу признатись, тепер я пересвідчився, які-то білогвардійські брехні-розмови про некультурність Радвлади! Тепер усюди посвідчу, що на розвиток культури не жалкує Радвлада коштів, адже ж не пошкодувала їх на відрядження мого батька до Іспанії вивчати статеві апомалії у блощиць!”

Зустріч з Сомом не злякала Дмитра Андрійовича: той не був балакучий. Зайшли разом до кав’ярні, побалакали з чверть години, потисли один одному руки й розійшлись. До того ж назавтра Сом виїздив до Києва. Передав через нього привітання й з приємністю подумав, що ще не скоро побачить тих, кого вітає. Лицемірство править світом, а найбільше лицемірство — то лицемірство з самим собою. Останнього не знав Дмитро Андрійович, а від “умовної брехні” в стосунках з іншими не завжди був більний, та й не шукав від неї звільнення, ніколи не бувши простолінійним ригористом.

Дмитро Андрійович звик до переобтяженості працею — і кабінетною, і клінічною, і педагогічно-лекційною, але витримка в праці, а головне — її продуктивність у німецьких колег його щиро дивувала. Колись юнаком, захоплений успіхами соціал-демократії на виборах до рейхстагу, спитав він хазяїна пансіону в Наугеймі, франкфуртського провізора, за кого той подав свій голос на виборах. Провізор з величезним презирством до тих, хто займається такою дитячою забавкою, як вибори, відповів: “Ich treibe keine Politik!..”. Його politik був перманентний зиск, поза яким, на його думку, не існувало нічого, вартого уваги серйозної людини. Диво дивне, а ту саму формулу, тільки в аспекті іншого тону, почув тепер Дмитро Андрійович у розмові на громадські теми з колегою, відомим німецьким хірургом. “Ich treibe keine Politik”, — сказав той. Але ще додав: “Meine Politik ist meine Arbeit”… А в свою працю він справді вкладав усі свої сили, підносячи її на надзвичайну височінь досконалості й артистизму. Таку саму самовідданість у праці знаходив Дмитро Андрійович і в колах пересічної інтелігенції. Кожний з її представників носив у серці криваву рану ображеного Faterland’у, але складним процесом внутрішньої роботи це виховувало не шовіністичні прагнення до реваншу, а очищення національного патріотизму від націоналістичних елементів, шукання Faterland’у поза межами свого, рідного, національного в загально-людському, перед в якому поведе німецький геній… І сувора вибагливість німецького генія ставила кожному владні постулати, звільнення від яких не припускала високорозвинена честь. Кожний, працюючи для батьківщини, працював для людства, і в кожному було щось від релігійності кондуктора. В цій атмосфері високо вдосконалена Arbeit дійсно підносилась до своєрідної форми Politik, тим чистішої від свідомості, що неминуче “La lutte finale” свою перемогу зміцнить здобутками культурних осягнень…

XI.

Загальна атмосфера напруженої, натхненної праці так захопила Дмитра Андрійовича, що на кілька тижнів він забув усе особисте. Праця була для нього не тільки працею, а й розрадою, а й спочинком… Непомітно зблід і ніби розтанув образ Інни Сергіївни. Але, врешті, одного дня невідомо за якою асоціацією несподівано й нічим не вмотивовано прозвучав йому голос Інни Сергіївни: “Дядя Діма зовсім забув нас”… І раптом відчув, що не забув, що й не згадуючи пам’ятав, що не зблід і не розтанув дорогий образ, а тільки заховався глибше і став ще дорожчим, потрібнішим… Кілька день навіть працював мляво, злегка зденервований, незрозуміло роздратований і неспокійний. Коротка беззмістовна бесіда з Інною Сергіївною, пустування з малою Ніною стали знов конче потрібними. Тільки там, у Києві, не було свідомості, ці одвідини Інни Сергіївни, беззмістовні бесіди й пустування з Ніною конче потрібними стали тут, у Берліні. По кількох тижнях розлуки прийшла свідомість цього, спершу злякала, як порушення якогось порядку, потім зрадувала невідомо чому, може, саме отим порушенням порядку, і, врешті, владно стала вимагати признання. Соромно стало, що досі не подав про себе жодної вісточки. По кількох днях написав: “Ви, мабуть, думаете собі, Інно Сергіївно, дядя Діма зовсім забув нас… І помиляєтесь, бо тільки тут, у Берліні, помітив я й зрозумів, чим для мене стало Ваше товариство. Я не вмію писати листів, не знаю, як робляться признання, але прошу Вас, повірте моїй щирості: коли мені чогось не вистачає отут, в Берліні, серед напруженої улюбленої праці, то тільки Вас і любої Ніни…” І, кинувши листа до поштової скриньки, відчув повне задоволення, ніби від побачення, від бесіди. Все стало на своє звикле місце: легка зденервованість, неспокій — все минуло, млявість у роботі зникла. А за кілька день — за тиждень дістав відповідь: “Ми з Ніною дуже дякуємо дяді Дімі за пам’ять. Нехай і він нам повірить, що нам не вистачає його, що від його відсутності ми збідніли…”. І кілька разів на день виймав з кишені й перечитував коротенького листа. Найбільш змістовне беззмістовне. Незначні й беззмістовні слова — часто тільки ієрогліфи для виразу того, що ще не шукає визначеності слова, в їхній тіні ховається передчуття майбутнього, для якого замало стане й визначеності слова, бо воно ж бідне, бо воно ж банальне й одвіку подає неповторне в до жаху застарілому одязі…

Інна Сергіївна не прибільшувала, коли писала Дмитрові Андрійовичу про своє збіднення від його відсутності. Саме збіднення відчувала вона, не чекаючи на знайомий дзвінок, — його дзвінок вона завжди пізнавала серед десятка інших: позбавлена його товариства й бесід, ваба яких була в тому, що від них не чекалось на більше того, що вони давали, бо те, що вони давали, задовольняло й збагачувало. Розлука не ятрила серця гострим сумом, на це ніби й не давав права характер і тонус стосунків, але вона спричинила помітне збіднення психічного життя. До того, як це сформулювала в листі, Інна Сергіївна ніколи цього сама собі не казала, але ж часто несказане більш промовисте за сказане. Сказаності шукала молода жінка тільки в бесідах про дядю Діму з малою дочкою Ніною, яка й сама щодня не раз згадувала дядю, радуючи матернє серце несвідомою участю в підгрунтових таємницях його життя.

Серце жіноче багатше за серце чоловіче, бо талановитіше, бо вміє з малого творити велике. Чоловік переважно в коханні звик читати по верхах, жінка дочитується кожної літери. Без здатності до творчості, коли не з нічого, то з малого, з небагатого — що б залишилось для багатьох жінок, крім стрибка у вікно з четвертого поверху?

Інна Сергіївна навіть у думках наодинці з собою не зважилася б назвати свого почуття до Дмитра Андрійовича любов’ю, коли б навіть стала розбиратись в них, аналізувати й кваліфікувати, чого ніколи не робила, живучи більше безпосередньо серцем, а не розумом… Щодо останнього, то вже з народження Ніни вона вирішила, що її особисте життя скінчене й тепер вона живе… тільки для дочки. Це сповнювало серце покорою й замиренням, звільняло від колишніх нападів пристрасного суму, незрозумілої тривоги й неспокійних чекань. Дні ранньої осені оповиті тихою меланхолією, але прозорі та ясні. Інна Сергіївна надто рано відчула осінь, не так навіть відчула, як вирішила, що це вона. Й штучно утворила, вимріяла для себе прозорість та ясність осінніх днів, що ніби не йдуть, не линуть одноманітною чергою, а тихо тануть, примушуючи забути про існування часу…

До завороженого кола осінніх настроїв Інни Сергіївни Дмитро Андрійович увійшов якось непомітно й не порушив тієї завороженості, не схвилював тихого плесу, не розбудив тривожних надій та невиразних чекань. Все залишилося без змін на своєму місці, але внутрішнє життя жіночого серця зі звичного й буденного, малозмістовного й невизначеного творило поему і казку, непоказні на людське око, але сповнені того невпійманого чарування, що часом більш владне за весняні бурі. Навіть розлука, — особливо важка тим, що розлучені одне з одним необхідністю, а залишились “нічим”: Інна Сергіївна і не сподівалась на лист від Дмитра Андрійовича, а перша ніколи не зважилась би написати, — навіть розлука дала збіднення, та не дала порожнечі і в живому відчутті збіднення виявляла невпинність роботи підгрунтовних вод, що знаходили собі вихід на поверхню тільки в розмовах про дядю Діму…

Перший лист Дмитра Андрійовича, несподіваний, а так пристрасно очікуваний, разом дав збагачення без порівняння більше за те збіднення, що принесла розлука. Хто зміряє глибини чуття, вкладеного в такі прості слова таких звичайних, таких коротких рядків жіночих листів, в яких досягає вершка талант ієрогліфічного писання?!

Інна Сергіївна писала завжди коротко й зовні незначно, але ці листи стали осередком, центром її сердечного життя, у вимріяній осінній прозорості якого під осінніми зорями розливався аромат весняних квітів…

XII.

Тра-ля-ля-ля-ля-ля-ля,

Тра-ля-ля-ля-ля-ля

Ля-ля-ля!..

Випадає таке іноді людині, що співає, бо скрце повне пісень, сміється, бо сміху повне серце, в ясний день снить і мариться, бо сни й марення через вінця ллються, бо в серці шумує вино…

Співала й сміялася Інна Сергіївна, в ясний день снила й марила, бо дістала коротенький, ніби незначний, а такий промовистий, такий повний змісту лист: “… квиток у кишені… Буду в Києві шепетівським потягом… день… година…”.

Тра-ля-ля-ля-ля-ля-ля,

Тра-ля-ля-ля-ля-ля

Ля-ля-ля!..

Безбережне житецьке море оточувало з усіх боків, роками захлюпувало хвилями, часом і не дуже чистими, а не поклало ні плямки житецької тривіальності… Виринаючи, лебідь стріпоне крилами, і вода миттю збігає з них…

Ля-ля-ля!

“Ластівка літає, бо літається…”, — пригадала з Рильського, й уся істота сповнилась бажанням ластівкою полинути у блакитне повітря, розтанути в променях сонця, нових пісень, сміху і вина…

Ля-ля-ля!

— Мамочко, що це ти сьогодні все співаєш?

Соромно стало, що в своїй радості забула доню, відокремилась від неї, жила тільки для себе, як це було незвично! Пригорнула дитину:

— А ось і ти співай зі мною:

Тра-ля-ля-ля-ля-ля-ля,

Тра-ля-ля-ля-ля-ля

Ля-ля-ля!..

Ходить сон коло вікон — зазирає, чи нема де діток, щоб не спали ще. І як побачить, що десь не спить дитина, набирає жменьку пісочку і — пурх! — просто в очі… Очі починають свербіти, почеше їх дитина рукою, а тут і повіки оповажніли, злипаються очі. Сон зробив своє діло — дитина спить… І тоді сняться їй ті казочки, що вона колись чула… Ось.

…В пишнім замку, серед лісу, народилася дитина, — доня. Над колискою стояли, з днем народження вітали, — феї.

— Мамо, а в нас у садку казали, що жодних фей зовсім нема на світі, що це вигадка…

Тільки очима посміхнулась Інна Сергіївна.

— Нема, доню, нема! Це тільки в казочках їх вигадують, щоб навчити діток дюбити й не любити, плакати, сміятись і потопати в чарівному світі мрій, щоб “дитині не відхотілось бути дитиною”, так казав любий старий дідусь Франс… Отже, привітали добрі феї новонароджену дівчинку, обдарували своїми побажаннями.

Одна побажала дитинці багатства.

Друга — краси.

Третя — розуму.

Четверта — чутливого, доброго серця.

П’ята — веселого життя.

Шоста — сонячної радості.

Сьома — ніжності…

На побажання усі щедрі, ними обдаровують і найскупіші, бо самі від того нічого не втрачають, самі не бідніють… Хіба той і на побажання поскупиться, кому заздрісно бачити коло себе багатих, гарних, розумних, веселих, щасливих…

Усіма найкращими побажаннями обдарували новонароджену феї, — зичили всього їй, що прикрасити може життя людині. Здається, нічого не забули… Аж враз рипнули двері, й похололи від жаху добрі феї: до хати увійшла незапрошена до замку на родинне свято фея.

— Нерозумні сестри! — промовила голосом пронизливим і теплим. — Щедро ви обдарували дитину своїми побажаннями, і побажання ваші здійсняться, бо так дано феям, що здійсняться їхні побажання. Але ж самі подумайте, як то буде жити людині так нерозважливо обдарованій?! Багатій серед бідності й навіть злиднів, і до того ж з серцем добрим! Розумній серед безглуздя та дурості! Веселій серед скорбот світових, з серцем чутливим! Гарній серед потворності, ніжній серед грубості?! Отже, все, що ви бажали дитині, здійсниться, все вона дістане вповні, але в день повноліття наколе пальця до крові, і засне навколо неї околишній світ, засне дівчина глибоким, мертвим сном, що триватиме доти, поки не перебудується людське життя так, що багатство не колотиме око бідному, бо не буде бідних, веселощі не тьмаритимуться від скорбот, бо не буде скорботних, добре, чутливе серце не захлинатиметься від сліз за нещасних, бо не буде нещасних…

Ліс заросте стіною непрохідних рослин, серед яких ворушитимуться гадюки й витимуть дикі звірі. Тільки ті сміливі люди, що перебудують життя, знайдуть дорогу до замку й розбудять красуню й ввесь її околишній світ від сну веселою піснею, повною сонця й сміху —

Тра-ля-ля-ля-ля!

Тоді більш не тьмаритиметься краса від потворності, чутливе, добре серце не обливатиметься слізьми, тоді всі ваші дари не суперечитимуть, не заважатимуть одні одним, і процвіте органічне поєднання багатства, краси, розуму, доброго, чутливого серця, ніжності й веселощів. Тоді гордо прозвучить врешті слово — людина!

Сказала і зникла, а всі тяжко засумували, бо пророцтво незапрошеної феї всіх збентежило, віщуючи щось непевне, нечуване і небачене: такого не люблять люди, жахаються.

А більше за всіх схвилювався батько дитини, відтоді заборонив тримати в замку все гостре: ножі, виделки, ножиці, шпильки, голки…

Виросла дівчинка, настав день повноліття красуні — напрочуд розумної, нечувано доброї, сонячно веселої, ніжної…

Завітали до замку знов феї, несучи багаті дарунки…

Та ні золото, ні самоцвіти, шовки та оксамити не зворушили дівчини, що всього того вже мала доста й понад усе цінувала скромні дарунки природи.

Тому найбільше зраділа чудовій троянди, що принесла якась старенька.

Схопила квітку, піднесла до лиця, але вколола палець на колючку до крові, похилилась, впала на ліжко й заснула.

І раптом все заснуло навкруги. Заснули в повітрі мухи й птахи, заснув у дворі собака, кого плити старий кухар, заснув і вогонь, поснули батько коло столу в їдальні, мати коло піаніно, служники й служниці коло своєї роботи… Вщух вітер — заснув, спинилась хмаринка над лісом, нерухомою стала бистра річка… Все заснуло. Тільки віддалік від замку зросли на узліссях стіни непрохідних рослин, а серед них заворушились гадюки, завили дикі звірі.

А там, за тими стінами, котилося життя, як завжли, повне страждань та скорбот у сучасному і надій на краще в майбутньому, боротьби за те краще…

Спливли роки, а все ще не перебудовано життя так, щоб могли ужитись в одній істоті спокійно благородство, розум, добре серце, ніжність, сонячна радість, веселощі.

І спить ще й досі красуня в замку.

Але старенька фея, найрозумніша з фей, вже навчила людей тій повній сонця і сміху пісеньці, що, її здалеку почувши, прокинеться заснула, а з нею і ввесь замок, і зникнуть гадюки, й замовкне звіряче виття —

Тра-ля-ля-ля-ля-ля-ля,

Тра-ля-ля-ля-ля-ля

Ля-ля-ля!..

Мати з донею взялись за руки й екстатично кружляли по хаті, і сміх, і сонце звучали в їхніх голосах, що радісно й безтурботно, захоплено виспівували:

Тра-ля-ля!

XIII.

Того самого дня в Берліні Дмитро Андрійович читав доповідь у хірургічному товаристві, після чого голова товариства, професор, у якого він працював, сказав тепле слово, високо оцінюючи роботу українського колеги й вітаючи зближення українських вчених з німецькими.

Після засідання він запросив Дмитра Андрійовича на прощальний обід, якому надано було інтимного характеру присутністю жінок. Тостів було небагато: декан медичного факультету, асистент професора з жінкою, ординатор з його клініки, молодий приват-доцент, сестра хазяйка з чоловіком-журналістом, брат журналіста, директор великої фабрики з молодою дочкою — все люди вищої інтелігентності і невтомної праці.

Розмова ввесь час точилася навколо питання про нове людство, позбавлене штучних кордонів, що заважають, про єднання в праці, про інтелігенцію, що несе свою працю на загальну користь, а не служить класовим інтересам привілейованих. Усі з великою симпатією ставились до Радянського Союзу, розпитували про умови нового життя, мріяли одвідати Країну Рад, запевняли, що в німецькому народові ця казкова країна завжди матиме щирого друга. І не тому, щоб переможений німецький народ шукав собі союзника в німецькій боротьбі зі смертельним ворогом, ні, про реванш думають тільки духовні каліки, що нічого не навчились із великого досвіду нещасливої жаскої всесвітньої війни. Тільки тому, що в нових принципах, проголошених Жовтнем, лежать живодайні зачатки світового оновлення й порятунку від безумства мілітаризму. Німецька інтелігенція мріє про одне — свою працю віддати справі цього оновлення. Тому вона дуже цінує живі зв’язки з людьми з того боку, ладна допомогти їм своїми знаннями, своїм досвідом. Зокрема завжди трохи романтична, вона повна щирого співчуття романтиці відродження української нації, дуже цікавиться новою українською музикою, літературою, мистецтвом, наукою. Завжди разом з тим реалістична, вона не задовольняється абстракціями і цінує знайомство з конкретним життєвим матеріалом.

Професор тепло й щиро говорив, що радий був не тільки зустрітись з колегою на науковому грунті, а й зазнайомитись з ним як з людиною, інтимно. Жінки розпитували про українську жінку, жартуючи, докоряли, що в його віці парубоцтво вже свідчить про якісь контра з жіноцтвом…

— Es ist nicht Wahr? — лукаво посміхаючись, питала сестра хазяйки, піаністка. Вона колись концертувала в Одесі, дуже вподобала її приморські частини, але надмір серед населення східних елементів, підкреслено рухливих і галасливих, ображав її прагнення до звірноваженого спокою.

— Одеса — це ж зовсім не Україна — ist nicht Wahr? — їй дуже хотілося до Києва, колишньої матері міст руських, а тепер духозбудника відродженої нації, — ist es nicht Wahr? Вона обов’язково приїде колись до Києва, і він їй все-все там покаже, — ist es nicht Wahr? Вона проглядала деякі з композицій Вериківського… Дещо дуже її зацікавило, поготів, що вона відчула його спорідненість з німецькою музикою. Його — Heimath — у нас, у Німеччині, ist es nicht Wahr? Німеччина з своєю старою культурою багато може давати, вести завжди вперед шляхом невпинної праці й проникливих шукань?.. Професор знайомий з німецькою експресіоністичною музикою, в якій даремно бачать, як і взагалі в цілому експресіонізмі, тільки наслідок нещасливої війни? Адже ж коріння експресіонізму знаходимо далеко в передвоєнних часах… Журналіст, її чоловік, дуже цікавився, що саме з німецьких класиків перекладено українською мовою, скаржився на бідність гарних перекладів з української… Тичина подекуди нагадував йому Стефана Георге, але ж це не наслідування, йому це цілком ясно. Просто певна спільність світосприймання.

Директор фабрики цікавився фактами щодо відродження промисловості, його дочка піонерським та комсомольським рухом.

Дмитро Андрійович шкодував, що не на всі запитання міг дати задовольняючі відповіді, бо бесідники вимагали точності, деталей. Бесіда затяглась допізна. Прощаючись, зичили Дмитрові Андрійовичу всього кращого, сподівались, що він ще приїде до Німеччини.

— Але вже з дружиною, обов’язково з дружиною! — одноголосно проспівали жінки.

Зворушений, щиро дякував Дмитро Андрійович за гостинність, казав, що збереже про ню назавжди найкращі спомини. Професорові та його асистентові зокрема дякував за допомогу й пораду у науковій праці, що були для нього дуже цінні, деканові медичного факультету за увагу до всіх його потреб, що сильно полегшувала йому виконувати свої завдання.

Другого дня зранку, прощаючись з Берліном, пройшовся Тіргартеном. Ще раз обурювався цвинтарною антихудожністю “історичного шляху”. Кожне місто має щось своє, неповторне й індивідуальне. Ленінград — одне з найкращих міст — має дивовижну єдність стилю, архітектурний пейзаж, створений генієм таких будівничих, як Растреллі, Ринальді, Гварангі, Воронихін, Захаров, чиї твори належать до найдосконаліших пам’яток світової архітектури своєї доби. Томон сотворив справжній храм навіть з капища Ваала — з біржі. Навіть потворні місця ленінградські опоетизовано катівським генієм Достоєвського. Київ не має жодного архітектурного стилю й пейзажу, навіть архітектурні безглуздя в ньому безстильові. Від київської архітектури може заболіти живіт. Але в Києві є Володимирська гірка, Пролетарський сад, дальші парки… В Києві вийдеш Великою Підвальною на Володимирську, подивишся праворуч — і зір вибігає в поля:

Ой поля, ви поля,

Наша рідна земля!

Благословенної природи не зіпсувати й архітектурним безглуздям, архітектурною безстильовістю…

Дивляться віки з конусових веж чернігівського Спаса, як спить українська Равенна, а стальні шляхи, підкрадаючись до неї з усіх боків — з Овруча, з Гомеля, з Ніжина, збуджують її від снів про минуле, живими свідками якого на валу німують давні гармати, стоїть Мазепин дім, збуджують і кличуть до сучасного, до майбутнього, і з пам’яток минулого накопичує свої скарби держмузей.

У Берліні Дмитро Андрійович довго не знаходив нічого свого, нічого індивідуального. Місто взагалі навмисне, вигадане, багате на міщанські вигоди й міщанську вульгарність, що вищого ступеня досягла в добу останнього імператора, досадливо метушливого й потворно галасливого. Щось “своє” врешті почав знаходити Дмитро Андрійович в берлінському Тіргартені, може, тільки натяк на “своє”, але й сюди вдерся метушливий герой пруського юнкерства й зіпсував миле обличчя великого берлінського парку коростою фешенебельного “історичного шляху”, до розпачу художнього несмаку. Пригадав, що щось подібне вигадували зробити з матір’ю міст руських київські націоналісти. Навіть примусили “кавалера” — Шевченка поступитися місцем “дамі” — княгині Ользі (“дотеп” тодішнього київського міського голови). Заміри були величезні — від вокзалу до Михайлівського монастиря, але недоля спіткала ті заміри, бо й самі націоналісти пішли до…

— Хто сказав “мать”?

— Товаришу, товаришу! Воно, звичайно, відразу зрозуміло, що бачили “Клопа” у мейєрхольдівців, — і не добре, але ж говорено вище тільки про “матір міст руських”, а щодо націоналістів київських, то вони, як добре відомо, пішли до небуття… Туди й дорога! “Незлим тихим словом” ніхто їх не пом’яне!

На прощальній візиті у професора не витримав Дмитро Андрійович, щоб не спитати, чом досі пам’ятник казармової патріотики псує Тіргартен. Невже ще зберігся пієтет до Вільгельма? Професор трохи холоднувато відповів:

— Ми ніколи свідомо не руйнуємо того, що не ми поставили.

— Навіть коли воно… ну, просто ображає художній смак?

— Навіть тоді. Треба зберігати навіть сумні свідчення минулого, а головне, не дозволяти собі розбещеного руйнування всього, що нам не подобається. Навіть у Радянському Союзі зберегли ленінградський монумент Олександрові III роботи Паоло Трубецького, хоч захищати його й довелось віршем Дем’яна Бєдного. Ми йдемо далі за практики Радянського Союзу. Ми зберігаємо навіть те, чого не любимо й не поважаємо, що навіть ненавидимо, бо не хочемо запровадити перманентної руїни.

Дмитро Андрійович ладен був визнати певну рацію німецької практики, але згадав театральну позу Столипіна на монументі перед Київською міською думою з гордим протиставленням “великих струсів” “Великій Росії” і, почуваючи в собі велику симпатію до перших і жодної до останньої, подумав: а добре, що ми в дечому не подібні до німців!..

Усвідомлюючи собі, як багато взяв од німецької теоретичної думки, як багато навчився із зразково налагодженого німецького клінічного досвіду, відчув буйну радість від згадки, що повертається додому.

Додому, додому!

Тут автор стримує себе, щоб не скотитися до закінчення цього розділу пародією на ефектну кінцівку з гончаровського “Обриву”.

Важкенько таки писати, не забуваючи про “існування літератури”!

“Запломбували” по дорозі туди, “запломбували”, як і вертався. Підсаджували до купе шпика від України до Німеччини, підсадили й від німецького кордону до українського. А на варшавському вокзалі цього разу потішили військові, що в своїй оперетковій формі нагадували гиндиків або павуків, коли ті, розпустивши хвоста, милуються з своєї пишноти…

Поворот героя додому, як і мандрівку туди, не спокушається автор використати для психологічних підсумків, снів, суворо відкидаючи матеріал, єдине призначення якого — збільшувати кількість сторінок, хоч би це й засмутило видавця й потім викликало зневажливі нотабенки критиків: ну й що це за роман, ледве-ледве на сто сторінок! Зневажливість критиків, може, й річ неприємна, але, — радив Золя письменникам, що уникають неприємностей, зранку проковтнути жабу, — тоді вже ніщо не здаватиметься неприємним, і автор, пам’ятаючи цю пораду, щоранку не обходиться без жаби. З особистого досвіду радить автор дотримуватись поради мудрого Золя особливо молодим авторам, надто вразливим, що важко переживають “неприємності” від критиків.

XIV.

…Випускаючи клуби чорного диму й здержуючи хід (мало не знамените — “мороз дужчав”!), підходив шепетівський потяг до перону щостої колії київського вокзалу… Прилипнувши чолом до віконного скла, схвильовано вглядався Дмитро Андрійович у море вогнів, що розвернув перед ним старий Київ. Усі, що іронічно говорять про радість виїздити з “провінційного” Києва, рідко помічають, з яким хвилюванням зустрічаються з ним після розлуки…

Тихше й тихше йде потяг, ось вже й станційні будинки, залізничні майстерні, купки носильників на пероні, пасажири з валізками в руках, кілька тих, що вийшли на зустріч… Серед однієї купки промайнула така знайома тендітна жіноча фігурка. То-то обманщики очі — їм неважко побачити все, про що мимоволі думає мозок!..

Потяг спинився. Не поспішаючи, вийшов з вагона й за носильником простував до виходу… Раптом:

— Дмитре Андрійовичу, Дмитре Андрійовичу! — І така знайома тендітна жіноча фігурка вже стоїть перед ним, вже простягає йому руку… І враз докучлива, безглузда вокзальна метушня стала такою радісною, а молодик над обрієм таким бадьорим, таким весняно-веселим, повним несподіваних сподіванок… Їхали авто, і обоє мовчали, вона — чаша, сповнена вщерть, він з раптовим відчуттям сухого язика, пересохлого горла, тісного коміра й над силу здержуваного вибуху буйної почуттєвості… Не випускав її руки зі своєї, часом конвульсійно стискав її і потім підносив до вуст для довгого довгого поцілунку. В її серці панував безтурботний спокій пасивної радості віддатись. Все єство його спалахнуло й палало пристрасною жадобою взяти…

Коло ѓанку його помешкання Інна Сергіївна хотіла сказати: “До побачення”, — але Дмитро Андрійович так благально подивився в очі, питаючись: “Хіба не зайдете?”, — що відмовити було несила. Вперше переступила поріг його помешкання, а що це сталося разом з тим, як і він вперше переступив його по повороті з довгої мандрівки, набирало для нього символічного знамена…

В кабінеті не було інтимного затишку. Холодком пустки війнуло від атрибутів фаху, ремества. Незграбний операційний стіл, критий білою цератою, під стіною виглядав як ешафот. Із скляних шаф погрозливо визирали в порядку покладені хірургічні інструменти. Суха елегантність кістяка і порожній сарказм усмішки черепа проти волі займали більш уваги, ніж того хотілось. Професійний дотеп великої карикатурної гравюри — Дуайєн в операційній, а за ним цілий почет з хірургів — вражав невпійманим елементом гумору шибеників. В розумних очах Пирогова розум тонув у обіймах офіційної казенщини. І якимсь чужим виглядало з білої простої рамки над столом молоде, вродливе, з рисами методиста-навчителя Кулішеве обличчя…

Чужою відчула тут себе Інна Сергіївна, вигідно вмостившись на м’якій низькій канапі… Замість безмежної пасивності — відьми, що в авто кружляла голову п’яним туманом, тут відчув Дмитро Андрійович явний опір назустріч своїм палким бажанням. Безпорадно цілував руки, відчуваючи, що гостинність не дозволяє в своїй хаті піти дальше з жінкою, що одкрила йому свої обійми, та ледве він спробував замкнути її в своїх, вислизнула а обіймів і захищалась, не хотіла пустити свого човна на волю хвиль, на волю стихійної пристрасті…

За півгодини в затишній їдальні з веселими шпалерами, з прибавливою Кармен — очі, повні вогненної згаги й почуттєвої знемоги — у неглибокій стінній ніші на столі парував домовитий самовар, тістечка, фрукти й вино конкурували своїми принадами… Читач, чутливий до письменницької манери, не вимагатиме відомостей про марку вин, про сорти тістечок та кондитерів, що їх виробляли. Але залишимо манеру, — вона в кожнім разі підлягає критиці, припускає оцінку: хвалу чи осуд, — але для чого б було відзначати те, чого не помічали ні Інна Сергіївна, ні Дмитро Андрійович, що всіма відчуттями своїми були в світі зовсім інших вимірів, ніж ті, в яких розрізняють вироби Фрудзинського від виробів “Мадріда” або й “наполеонів” від буше, рожевий мускат від портвейну і т. ін.?..

Другого дня зранку Дмитро Андрійович зробив візиту спеціально Ніні. І вперше відчув, що дівчина чомусь заважає. Досадував на себе, змагався перемогти несподіване відчуття щирістю ласки, але замість щирості відчувалась силуваність. Це дратувало й сердило, а від того ще важче ставало з шестирічним другом. Чутлива дитина, шестирічний друг, відразу з дитячою геніальністю зафіксувала не зрозуміле їй нове, хоч і з нерозумінням його джерела… Дмитру Андрійовичу Ніна нічого не сказала, а тільки він вийшов, спитала в матері:

— Мамочко, правда ж дядя Діма став зовсім німецький?

А відчуття, що Ніна заважає, стоїть між ним і матір’ю, не тільки не було видпадковим у Дмитра Андрійовича, а щораз більше зростало, загострювалось й мучило. Не осмілювався запрошувати до себе, а й не знаходив бажаного у вітальні Інни Сергіївни: ранками заважала Ніна, вечорами тепер завжди вдома був Трохим Васильович… Доводилось шукати нейтрального притулку — кафе, кіно, Будинку вчених… Але те, що задовольняє тих, у кого все на сто відсотків з’ясоване, мало дає тим, кому ще треба багато чого з’ясувати. Липуча, образлива вульгарність обволікає побачення в кіно та кафе, і завжди стрінеться там пара знайомих очей, що зафіксує щось для пак журналу пліток. У Будинку вчених замість випадкової пари знайомих очей даси матеріал для пліток десяткам, коли не сотням, а “вчені” плітки такі ж обивательські, обивательські в клубі… Як риба в воді відчуває себе тут, і на концертах, і на фізкультурних вправах, і на родинних вечірках молодий, а вже сивий, причому сивина його ні до чого не зобов’язує, навспак відчуттю героя з “Майстра корабля”, як риба в воді відчуває себе тут загальний друг з молодою сивиною, ревний закоханець всіх гарних жінок, стільки ж ревний, скільки й платонічний, бо від найкращої втік би перед погрозою довшої інтимності. Ідуть сюди поважні люди, яким надокучили свої знайомі в домашній обстановці, ідуть ті, хто хоче бути там, де бувають “усі”, хто шукає репутації громадянської людини; хто не від того, щоб часом розважитись п’яним скандалом, з ревності обливши пивом свого конкурента або й того, хто і в гадках не мав замаху на родинне щастя ревнивця… І нестерпно було Дмитрові Андрійовичу зустрічатись з Інною Сергіївною тільки в кіно, кафе, в Будинку вчених… Дратували непмани — завсідники кафе, дратували випадкові пари, що наївно шукали тут таємного побачення, дратували поготів, що були ніби “колегами”, хоч його-то з Інною Сергіївною не шукання “таїни” водило по кафе, дратував строкатий натовп у кіно, і найбільше роздратування чомусь викликав стилізований під візантійського святого портрет Дарвіна в залі Будинку вчених. О Будинок вчених, о нудота родинних вечірок, вславлених хіба тим, що на них не було таких голосних скандалів, як, наприклад, у клубі інженерів, о мистецтво, що робить візантійських святих навіть з Дарвіна та Маркса, о фізкультура, чоловіча, жіноча й дитяча, о громадська діяльність на порожньому місці! Врешті, одного разу, вийшовши а кіно, запропонував авто. Інна Сергіївна щиро шкодувала, що проминули часи мирних бесід в її вітальні, коли мала Нінка не тільки нічому не заважала, а, навпаки, зближувала. Її задовольняли, проте, й зустрічі в кіно, кафе, Будинку вчених, бо їй потрібно було тільки бачити Дмитра Андрійовича, тільки бути з ним, чути його голос… і більше нічого. Але вона помічала пристрасний сум його і на пропозицію авто не відмовила…

Дмитрові Андрійовичу потрібні тепер стали слова, найзвичайнісінькі, найбанальніші слова. Люблю, люблю, люблю! Кохаю, кохаю, кохаю! Слова банальні й вічні, емоційні й без “деструкційного” відкидання літер по черзі. І він тисячу разів повторював їх у нестямі, цілуючи руки, шию, вуста, і слова здавались новими, свіжими, міцними, а від безконечного повторення їх зростала їхня п’яність, зростала радість повторення їх без ліку, без тями. Безтямність — найкраща окраса кохання. До того ж вона заразлива. Ба навіть уникаючи зараження, жінка з серцем, хоч трохи схильна до кохання, зворушується почуттям вдячності за безумства, навіяні коханням до неї, а почуття вдячності розкидає перед нею тенета, з яких нема порятунку. Вогник вдячності легко спалахує пожежею пристрасті, що не знає вогнетривких перешкод. Як суха трава, горять в ній інерція звички, схильність до рефлексії, вагання нерішучості… Серце віддається ілюзії, ніби можна стати вище “бессмертної пошлости людской”, скинути тягар її влади. Пристрасть снить сном про “вільного барана”, найутопічнішим із снів, бо ж бараняча вдача не пристосована до волі, а тим прибавливіші для неї безумні сни про ню.

Інна Сергіївна не робила жодного опору бурі поцілунків, навіть її вуста відповідали його вустам… Але вона й чути не хотіла про нормальні з того висновки, відкидала його пропозицію стати йому за жінку. Її переконання, що особисте життя для неї скінчене, що тепер живе тільки для Ніни, було таке глибоке й щире, що навіть захопленням новим, свіжим почуттям вона не збиралась відновити життя особистого, навіть щиро лякалась такої перспективи. В серці її поруч з новою пристрастю перешкодою віддатись їй неподільно стояв острах нової омани… Але перед силою пристрасті Дмитра Андрійовича непомітно танули, як сніги під промінням весняного сонця, всі рішення Інни Сергіївни. Крок за кроком здаючи свої позиції й зрікаючись опору, з внутрішніх відрухів серця готова пристрастю відповісти на його пристрасть, раптом спіткнулась на перешкоди зовнішні. Трохим Васильович нізащо не згодиться… Трохим Васильович накоїть скандалів, а це шокувало її відчуття. Але для кохання, для пристрасті нема перешкод непереможних. І через це почула в собі Інна Сергіївна сили перейти, та крижаніло серце від думки — не віддасть їй Ніни! А вже через це не зможе переступити й пристрасть, бо без Ніни жити не може, не може, не може!

XV.

Інна Сергіївна не помилилась. Трохим Васильович влаштував дикі міщанські сцени, скандалив на всю міщанську талановитість до скандалів. Докоряв, погрожував, просто лаявся; з докорів, погроз та лайки утворював своєрідний синтез, а потім раптом переходив до жалісних сліз, до скарг на свою недолю. Зневажені благання йшли поруч із зневажливими обвинуваченнями, високомовні запевнення у безмежному поважанні поруч з виливанням на голову цебрів найбрудніших помий… Інтелігентні люди завжди винахідливі на образи й катування своїх близьких. Все перетерпіла покірно й сумирно Інна Сергіївна, та коли заявила чоловікові, що непохитна в своєму рішенні розлучитись з ним та стати за дружину Дмитрові Андрійовичу, вбив її холодним:

— Хоч самому чортові, але Нінки я тобі не віддам, Нінка залишиться в мене…

Ні розпачливі сльози, ні палкі благання — ніщо не допомогло. На все відповідав незмінно:

— Хоч зараз до всіх чортів, але без Нінки!..

Тим часом все вище й вище підіймалось полум’я пристрасті, але на останній крок не зважувалась Інна Сергіївна, бо й пристрасть не давала сил для розлуки з дочкою. Зовсім замучила Дмитра Андрійовича, бо і для неї щоденні побачення стали за необхідність, бо не одмовлялась тепер од зустрічей ніде, одвідувала часто його хату, на пристрасть відповідала пристрастю і все спинялась віддатись з непоборною впертістю безхарактерності, часто міцнішою за поклик найміцнішої пристрасті…

І тут раптом впало на голову безпорадної жінки нещастя: Ніна заслабла на скарлатину. Зовсім збожеволіла, втеряла тоді голову Інна Сергіївна… Мало не з дня народження Ніни боялась вона самого слова “скарлатина”, що звучало їй лиховісно й жасно. Від самої думки про можливість того, що Ніна може заслабнути на скарлатину, крижаніла кров і спинялось серце. Ніколи не могла збутись дитячих згадок, як за два дні згорів у скарлатині її менший брат (їй тоді було вже вісім років), згадок тим триваліших, що тоді вперше вона бачила смерть близько, поруч. Було в її скарлатиновому жасі і щось від забобонності, подвоєної ще від тієї обстанови, від тих умов, в яких її підкосила Нінина скарлатина. Невиразно й несвідомо відчувала якусь свою вину. Тривожні ворушились думки, доводили до розпачу. Беззахисна й безпорадна, билась, як звір у тенетах, не сподіваючись рятунку.

Усі жінки забобонні, й коли їм на голову впаде нещастя, вони ладні приймати його за кару собі, своїм “гріхам”. Найпоступовіші, найвільніші під уламків старого світовідчуття дуже рідко відходять від відчуття заплати за гріхи перед лицем якогось нещастя. Безпорадно й розпачливо билась в тенетах цього відчуття Інна Сергіївна, не одходячи від ліжка хворої, непритомної від жару Ніни, слухаючи її марення, мало не одмовляючись від побачень з Дмитром Андрійовичем, а під час коротких побачень на хвилинку перед дверима хати, в якій лежала хвора, не допускаючи жодного вияву пристрасті… Не спала ночей, з ніг валилась від утоми, й мозок знемагав від жахливої свідомості: кара, кара, кара!.. Відчувала, ніби світ руйнується й уламки падають їй на голову, знала — пристрасть не переживе дитини. Скарлатина була в тяжкій формі, ускладнилась опухом залоз на шиї, гнійним пухирем.

Дмитрові Андрійовичу таки довелось з хірургічним ланцетом підійти до малої приятельки. Жодна найскладніша й найвідповідальніша операція ніколи в житті не хвилювала так, як ця проста гнояка. Треба було багато зусиль, щоб під зосередженим спокоєм сховати внутрішній дрож незрозумілого, гострого хвилювання, близького до розпачу.

Запалені оченята, перелякані й жалісні, глянули вороже й благально… Але за півгодини по розрізанні гнояки підвищена від неї температура впала й дитина повеселішала…

— Дядя Дімочка, — ніжно сказала Дмитрові Андрійовичу, — ти зробив мені дуже боляче, але я знаю, що то мені на користь, я не серджусь на тебе, я тобі дуже- дуже вдячна, ти такий хороший… — І, ніби шукаючи сказати щось найприємніше, додала: — Я люблю тебе не менше, ніж мама…

Звуки ніжного дитячого лепетання чув Дмитро Андрійович ніби здалеку в солодкій запомороці від раптової слабості, що опанувала цілу істоту.

Змучена Інна Сергіївна вперше за всю хворобу Ніни щасливо усміхнулась, а проводжаючи Дмитра Андрійовича, дозволила себе поцілувати…

З того часу поправка Ніни пішла твердими й швидкими кроками…

XVI.

Передчуття не обдурило Ірму Юріївну: ледве рік минув після харківського медичного огляду в пам’ятну для неї ніч, коли так безтурботно віддалась Дмитрові Андрійовичу, а якась хвороба вже, видимо, підточувала її здоров’я, ввесь час нагадувала про передчасну смерть матері. Лікарі розходились у діагнозі, але одностайно радили операцію. Сіла тоді на потяг і приїхала до Києва…

Дмитро Андрійович, — прийшла до нього на медичний прийом, — ледве упізнав її: так змінилась, схудла, постаріла. Після уважного огляду закликав на консиліум колегу, з яким посперечався щодо діагнозу, тоді покликали ще й третього і дістали не згоду, а ще й третю думку. Довго сперечались, згоджувались в основному й розходились у деталях, а потім згоджувались в деталях і розходились в основному… А Ірма Юріївна, перелякано й благально дивлячись на очі Дмитрові Андрійовичу, завжди одного допитувалась:

— Дмитре Андрійовичу! По щирості — помру?

Уникаючи стріватись з її поглядом, незмінно відповідав Дмитро Андрійович:

— Надовго мене переживете!..

Тоді недужа брала його руку й цілувала її пристрасним, але таким квлоим поцілунком. Проте того панічного, звірячого жаху смерті, що колись пам’ятної харківської ночі потряс всю її істоту бурхливим, невпинним риданням, не лишилось і сліду. Просто їй чомусь обов’язково-обов’язково треба було знати усі шанси на життя і смерть.

Має ж вона на це право? Це ж більш-менш нормально для кожного тяжкого хворого, хоч би він і ладен був без жалю зробити останні розрахунки з життям. Мотиви й її особисті зацікавленості в точності зважування шансів обходять тільки її саму й більш нікого, більш нікого. Хіба не так?

А замість колишнього жаху з’явилась лагідна, пасивна покірливість волі, що відбивалась і в зорі згаслих очей, і в цілій постаті, ніби підкошеній передчасною втомою, сповненій меланхолійним передчуттям невідворотного, близького, бажаного й все ж таки сумного спочинку. Все свідчило про вичерпність життєвих сил.

Дмитро Андрійович прийняв Ірму Юріївну до своєї клініки й після огляду її терапевтом згодився оперувати…

Ніна тим часом зовсім одужала, встала з ліжка, вийшла на прогул. З її видужанням ніби воскресла Інна Сергіївна, ніби помолоділа й покращала. Твердо вирішила десь у глибині серця без слів, а тим твердіш, що, врешті, не тільки Дмитро Андрійович має право мати її за жінку, а й вона, Інна Сергіївна, має невідбірне право на особисте життя, а тому й хоче мати за чоловіка того, кого дюбить, — Дмитра Андрійовича, так, Дмитра Андрійовича…

Безхарактерність завжди шукає ліній меншого опору. Уникаючи зайвих сцен, крику, лайки, рішучий крок відкладала Інна Сергіївна на час, коли Трохим Васильович виїде до Кисловодська. І, прийнявши остаточне рішення, нічого про те не сказала Дмитрові Андрійовичу, навіть стала чомусь стриманіша з ним… Її стриманість додовала масла в огонь його пристрасті, що виходила з берегів, заражала своїм безумством. Важко було Інні Сергіївні додержуватись силуваної стриманості, але ж недовго, вже недовго — день від’їзду Трохима Васильовича наближався…

Нехай обвинувачують автора, що його зволення, — але життя знає збіг і не таких обставин, проте тут автор може признатись щиро, що до своїх чеснот ніколи не залічував оглядання на реальну дійсність та плазування перед її можливостями, якими вони здаються нашому обмеженому розумові, — так от, нехай тільки завдяки авторовим зволенням, але Трохим Васильович мав виїхати якраз напередодні відповідальної операції, що мав зробити Ірмі Юріївні Дмитро Андрійович.

О 6-й вечора виїхав Трохим Васильович з дому після бурхливої й гидкої сцени, від якої зовсім хворою відчувала себе Інна Сергіївна…

О 8-й зайшов Дмитро Андрійович…

Тепер вона його! — звучало їй в серці. Тільки не сьогодні! Сьогодні поміж ними встав би ввесь отой бруд, який з жаским цинізмом виливав їй на голову ображений чоловік. Завтра! Коли весь бруд минулого назавжди одійде у вічність. Але для того, щоб перед лицем пристрасті Дмитра Андрійовича витримати рішення, прийняте на завтра, треба було все самовладання… І Інна Сергіївна була стриманіша, ніж завжди, знемагаючи під тією стриманістю збільшеного полум’я… Дмитро Андрійович зовсім забув про завтрашню операцію й допізна засидівся в Інни Сергіївни… Тільки прощаючись, Інна Сергіївна заглянула в очі і зовсім несподівано сказала:

— Діма! Завтра — твоя!..

Притягнув до себе й, міцно обнявши, цілував без ліку, не певний, чув чи не чув, було щось сказано чи примарилось…

— А сьогодні, — сказала, вивільняючись з обіймів, знов холодна і стримана, — ідіть спати, вельмишановний Дмитре Андрійовичу, адже ж завтра — я було й забула — у вас серйозна операція, а вже по дванадцятій.

Вертаючись додому, коло свого гайку зустрів якусь темну постать, що швидко підійшла назустріч, — в першу мить подумав — грабіжник!..

— Вибачте, Дмитре Андрійовичу, я не хотів виїхати з Києва, не побачивши вас, щиро не подякувавши… — Уся постать, голос були ніби знайомі, щось нагадували, а що саме, не пригадувалось…

— Панас Федоренко.

Пригадав: один із студентів, виключених тоді з медичного факультету…

— За що ви дякуєте? — здивовано спитав Дмитро Андрійович, в тоні не відчувши ні іронії, ні злоби.

— Ви зробили з мене людину…

— Як-то?

— Перш за все звільнили мене від того, що абсолютно не відповідало моїм нахилам, було мені таке немиле, що й все життя робилось немилим. Через те, мабуть, і випивав, все скочуючись нижче, та нижче… По-друге, отой випадок, до якого докотився, то ви до нього поставились справедливо суворо, примусив мене замислитись над обов’язками людини в житті. Тоді зрозумів, якою мірою були ви праві, й соромно мені стало, захотілося стати справжньою людиною. Ваші слова, що соціалізм в математика і до того ж без вищого розвитку людської гідності, честі неможливий, стали мені провідною наукою. Вона кинула мене до лав робітництва, що тяжкою працею будує матеріальний грунт для нового життя. Вже рік я вибійник у щахтах Донбасу. Праця нелегка, але я почуваю себе чудесно, почуваю себе людиною… в товаристві людей. І за це я вдячний тільки вам, бо без вашої суворості вийшов би з мене поганенький лікар, п’яничка, що засмічував би бур’яном буйні сходи нового життя.

— А ваш товариш?

— Скляревський зовсім спився й застрелився. Я довго з ним возився, намагаючись і його повернути до життя, але для нього воскресіння не було: і батько, здрібнілий урядовець, і дід, жандармський офіцер, були гіркі п’яниці, алкоголіки. Він народився з отрутною кров’ю. На всі мої вмовляння завжди відповідав: “Мені, коли б сказали: вибирай — оце або світу загинути, або тобі горілки не пити, я б сказав: к чорту, хай гине ваш світ, а мені мою пляшку щоденну даєш!” Мав ясний розум, був за гарного товариша, але отрута минулого зробила з нього бур’ян, який життя має виполоти, простуючи шляхи до нового…

— Яка сумна історія!

— Але і він не мав проти вас зла, і він розумів правильно ваші вимоги.

— Наш час дуже важкий…

— Але й веселий тому, хто зрозумів, до чого кличуть людська гідність і честь. Спасибі, навчителю! — потис міцно руку Дмитрові Андрійовичу і зник у темряві.

Ніч перед операцією тяглась для Дмитра Андрійовича безконечно… Довго не міг заснути зовсім, потім спав тим сном, коли не знаєш, спав чи не спав, сном, що замість спочинку приносить утому, розбитість, кволість… З розкритими очима, з вухами, що чули, як цокає годинник, снив чудернацькі, безглузді сни, і на хвилинку, ніби провалившись у небуття, не бачив жодних снів, як би це не було прикро для фрейдистів. Дивувався собі, що зовсім не може себе примусити думати про операцію, як це бувало з ним звичайно напередодні операції… Якось навіть не уявляв собі, що завтра — операція! Завтра — Інна Сергіївна. Інна… що ж може стати поруч з нею? І часом здавалось, що чує її кроки, бачить її тендітну фігурку, чує голос… Підводив з подушки голову, щоб упевнитись, що це лише сон без сну, тільки марення…

Вже після світанку заснув мертвим сном. Коли на завтра з хронометричною точністю увійшов до операційної в білому халаті й ковпаку на голові, що робив його схожим з кухарем, і, підійшовши до вмивальника, почав, не поспішаючи, мити руки, звернули увагу на матову блідість його обличчя та, звичайно, не властиву йому нервовість рухів.

XVII.

… Перед операцією коридором від операційної до палати Ляліної поспішно ходили люди, шепотілись, беззвучно метушились…

В операційній шуміли спиртівки, кип’ятились довгі нікелеві коробки, німували люди в білих халатах.

Операційна була дуже велика хата, уся — підлога, стіни, стеля — пофарбована білою олійною фарбою. В операційній було незвичайно світло, бо одна стіна була суцільним вікном, і це вікно виходило на заріччя. Посередині хати стояв довгий білий операційний стіл. Тут Ляліну зустріли Дмитро Андрійович з асистентом. Вздовж стіни стояло з десяток людей у білих халатах.

Ляліна з сестрою увійшла до кімнати спокійно, подивилась у вікно, схрестила руки. Друга сестра внесла на гачках кип’ячий стерилізатор з інструментами, довгу нікелеву коробку.

Дмитро Андрійович спитав асистента:

— Розпочнемо, Павле Івановичу?

— Так, так, — відповів асистент.

І професори пішли мити — ще й ще раз — руки, поливаючи їх сулемою, мажучи йодом…

Потім, звичайно, поклали пацієнтку на операційний стіл. І, звичайно, на сцену вийшов хлороформіст: поклав на очі рушника, вимастив ніс і рот вазеліном, натяг на обличчя маску, узяв руку недужої, щоб рахувати живчика, і полив хлороформом…

І, звичайно, хатою поплив солодкий терпкий запах хлороформу. Хлороформатор відзначив час початку операції. Професори мовчки одійшли од вікна. Сестра щипцями почала викладати, розкладати на стерильній марлі стерильні серветки, пеани, кохери, пінцети, голки, шовк.

Хлороформатор підливав хлороформ. У хаті застигла тиша.

Тоді недужа похитала головою, застогнала. Через кілька хвилин вона заспівала й заговорила.

— Крига пройшла, на Волзі крига скресла, золотий мій, золотий, я, дівчисько, закохалась… і прошепотіла: а ти спи, спи, спи!..

Асистент суворо глянув навкруги, заклопотано опустив очі. Хлороформіст підлив хлороформу. Професори мовчали.

Врешті пацієнтка, звичайно, заснула.

Професори востаннє протирали спиртом руки… Сестра оголила живіт Ляліній… Поле операції широкими мазками спиртом, бензином та йодом протер Павло Іванович. Сестра подала простирадла, щоб простирадлами прикрити ноги й голову Ляліної. Сестра вилила на руки Дмитру Андрійовичу півбанки йоду.

І врешті Дмитро Андрійович узяв скальпель і ним провів по шкірі. Приснула кров, і шкіра розповзлась на всі боки: з-під шкіри виповз жовтий, як на баранині, жир, що лежав шарами, пронизаними кров’яними жилами. Дмитро Андрійович не раз порізав людське м’ясо, розрізав фасції, блискучі, білі, прошарені фіалковими м’язами. Павло Іванович пеанами й кохерами — несподівано спритно для його вахлакуватості — затикав кровоносні жили…

Товаришу авторе, товаришу авторе! Та це ж ви просто з Пильнякової “Повісті про незагашений місяць” шпарите?!

Пізнали? То-то наш освічений час! Ні, що ж? Пильняк, як каже поет Пильський, — письменник нічого собі! Ну, а пізнали, то й годі! Але ж згодьтесь, що все цілком доречно, ніби й для “Честі” написано. Звичайно, велике, на всю стіну вікно операційної в київській хірургічній клініці дивиться не на заріччя, а в старий сад, звичайно, могла б собі заспівати під хлороформом Ляліна якоїсь іншої пісеньки, ніж командарм Гаврилов, але ж чом би їй не заспівати й про скрес криги на Волзі, про дівчисько, що закохалось? Могло ж би це статись не тільки в, так би мовити, нормально психологічному порядку, а могло бути й неясною згадкою в хлороформному тумані про прочитану колись Пильнякову повість…

Звичайно, Еміль Золя, взявши собі за героя хірурга та зробивши операцію відповідальним моментом в романі, рік присвятив би вивчанню хірургії, діагностиці, десятки разів одвідав би операцію, навів би не тільки пеани та кохери, а тисячу тисяч деталей… Цілі розділи присвятив би “чесний з собою” романіст-натураліст діагностичним суперечкам спеціалістів, кольору й відтінкам фасційб жиру і т. ін., і т. ін. Автор признається щиро, нічого подібного він не проробив, ні діагностики, ні хірургії не вивчав, а все його знайомство з практичною хірургією, з операційною вичерпується досвідом в кабінеті милого Д.М. Думбадзе, що вирізував йому ангіному, та в операційній харківського Червоного Хреста, де він чув, як шумлять спиртівки, киплять стерилізатори, бачив, як хірург во ім’я хірургічної чистоти, якої вимагає впорскування, хвилин десять (слово честі, без перебільшення!) миє руки: миє милом, протирає щіткою, знов милом, знов протирає, і знов милом, а в той час балакає з сестрою про новини медичного світу, про міські плітки, про прем’єру в “Березолі”, нещадно ганячи не ідеологічну невитриманість, не “вальдшнепівські” ухили, а ідіотизм так званого “нового” мистецтва… потім ще сестра ллє йому на руки сулему й маже нігті йодом і т. д., і т. д.

Кому цього здасться замало, той, очевидьки, не розуміє, що для автора професія його героя — тільки випадкова маска (і що змагання в романі відтворити дійсність (конкуруючи з природою — безнадійна конкуренція! — створити “ще одного пуделя”) зовсім його не захоплює… Колись за гімназіальних часів навчитель грецької мови примушував автора та його товаришів кожне речення класика інтерпретувати 1) з погляду того, хто не розуііє, 2) з погляду того, хто розуміє, і 3) з погляду мудреця… Претендувати на читача-мудреця було б принаймні необережно. Але на читача, що розуміє, автор, в кожнім разі, претендує… І Гейне, даючи кожному право бути дурнем, казав, що не слід зловживати цим правом. Не розуміти, кажуть, над усе легше, але від “поглядів” тих, що не розуміють, хай звільнить нас доля!), що з таким же успіхом автор міг дати своєму героєві маску інженера, капітана корабля, військового, політичного діяча.

Метода Золя, ціла його ars poetica безнадійно застаріли і для сучасного художника, і для сучасного читача. Коли Золя ще читають з інтересу історико- літературного, чи читатимуть сучасного автора, що наслідував би його ars poetica? Проте признаватись, то вже признаватись! Автор щиро признається, що його мало турбує, чи читатимуть його твір. Ще могло б турбувати питання, чи знайде він видавця, та коли видавець забезпечений, автор дістає безмежну волю бути “чесним з собою”, керуватись тільки розумом і смислом, йому властивим, а не розумом і смислом замовника. Не обурюйтесь тільки, шановні товариші, швидкі на обвинувачення! Автор зовсім не заперечує соціального замовлення, бо його наукове сумління не знає соціальних явищ, соціально не обумовлених. Але ж у своїй роботі він ізсередини не більш керується лімітами, що їх кладе замовлення, ніж годинникар тим матеріалом, з якого він робить годинника. Таж годинникар, залежний не тільки від фізичних властивостей свого матеріалу, а й від ринку, цебто від моментів соціальних, — не може ж він одійти від вимог сучасної моди, а тим більше від ринкових цін, проте керується й своєю cause finala (кінцевою метою) — зробити такого годинника, що показував би час. Отже, й автор має свою cause finale maitrise. Таж розводитись про ню — це ж означало б пуститись берега, кинути роман для теорії прози, науки тепер, щоправда, модної, але ж романіст воліє давати матеріал для неї, а не самому поринути в суху матерію “сірої теорії”, а іноді навіть і забувши про всі теорії на світі, недовідомо йти за вказівками інтуїції, що тільки, пробачте собачий термін, “верхнім нюхом” ловить і самому ще не зовсім ясні, не оформлені, не вивчені способи перемоги над труднощами виображення речі, зовсім не хапаючись за найлегші. Врешті, робити історію веселіше, ніж її досліджувати, і також веселіше забути про всі правила на світі (що зовсім не дорівнює цілковитому звільненню від них), ніж по-ремісничому їх наслідувати. Безпосередне споживання творів мистецтва (естетичні емоції) і дослід тих засобів, прийомів, що дають їм життя, збуджують естетичні емоції, — речі різні. Кращі твори мистецтва утворені не за правилами, а з них викроєно правило… Гордість автора — в своїй творчості повернутись лицем до читача, забувши про дослідника, теоретика. І не ловіть на суперечності: лицем до читача — зовсім не означає позбавитись власних розуму й смислу, а тільки не зрікатись гордої впевненості — homo sum et nihil humani, a me alienum esse puto …а звідси vice verso — все властиве мені мусить бути не чужим і іншим — не тепер, так у четвер… Хто хоче перемогти — любив повторювати ренанівську науку Драгоманов, — нехай не боїться побути не в моді… Працюймо для четверга! Щастя тим, кому доводиться працювати в середу, або й в четвер, але нема чого в розпач впадати і в п’ятницю… який день не візьміть, четвер — попереду!..

Отже, лицем до себе й, значить, лицем до читача. Факт замовлення розуміємо соціологічно, а не як науку пристосування й таємницю мімікрії… Головна трудність для письменника в трудності забути про існування літератури. Це ж тільки мріяти можна про писання так, ніби ніколи “не існувало літератури”. Перемогти іронію, що “з’їдає слова”, бо ж іронія — “найлегший спосіб перемогти трудність виображення речі” і “найлегше змалювати світ смішним”, а хіба треба хапатись за найлегше, хіба гордість не спокушає його зректись?!

Найбільшої перемоги досягне письменник, що відчує в собі сили написати: “Чуден Днепр при тихой погоде…”.

XVIII.

Глибоке незадоволення собою з самого ранку дратувало Дмитра Андрійовича: досягти психічної зосередженості, якої звик вимагати від себе перед операцією та під час операції, сьогодні рішуче не давалося йому — ні за 2-3 години до операції, ні з наближенням її часу, ні по дорозі до клініки, коли намагався створити собі синтез з усього, що спостеріг у недужої, вистукав, вислухав, вимацав, ні тоді, як методично, довго мив руки, тер їх щіткою, давав мазати йодом, ні тоді, як підійшов до операційного столу, взяв у руку сальпель і провів ним по шкірі, ні, о жах, далі, далі, протягом усього часу операції. В найвідповідальніші моменти операції, коли точність до атома, міліметра, натхнення й артистизм могли поєднатись і дати успіх тільки напруженням нелюдської уваги, психічної зосередженості до забуття всього, що не в полі зору, волі, міцнішої за крицю, як і вночі, як і зрання, по дорозі до клініки, раптом вставав перед очима образ Інни Сергіївни. Ніжно всміхалась і в чуттєвій знемозі казала: “Діма — завтра твоя!” — або раптом стаючи холодною й стриманою: “А сьогодні, Дмитре Андрійовичу, ідіть спати, завтра у вас операція, операція, операція!..”.

Від слова “операція” ніби жаром обдавало Дмитра Андрійовича, кров стукала у вухах від жаху раптової свідомості, що він забув було, що робить операцію, що від його помилки в точності на 0,00001 міліметра, відсутності того, чого не можна обрахувати ні в яких частках міліметра, залежить життя недужої, за яке відповідає він. Мало не до крові кусав собі губи, робив героїчні зусилля викинути за облавок уваги все зайве, а зайвим було все, що ставало поруч із тим, за що відповідав перед собою, до біса з кошика ввесь баласт, а баластом було все, що не скорялось волі, напруженій до того ступеня напруженості, якого не витримує струна, рвучись з жалісним стогоном. І коли раптом знов бачив близько-близько повні сміху, веселі очі Інни Сергіївни, а потім знов чув холодне й стримане: “Ідіть спати, у вас операція, операція, операція…” — здавалось самому, що “операція” вже звучить жалісним стогоном порваної струни. І ось скальпель випадає з рук, а він упаде коло операційного столу непритомний, мертвий, а й тоді чутиме моторошне: “Ідіть спати, у вас завтра операція, операція, операція…”. І важке дихання стриманим стогоном просочувалось крізь тісно зімкнені зуби. Не робив помилок, звична рука механічно й впевнено робила своє діло, а внутрішній голос судді фіксував: не те, не те, механічна точність не все, чого від тебе вимагає честь, бо ти здатний на більше, твій обов’язок більший.

Напад гострої ненависті до Інни Сергіївни виривав скажені прокльони, але ненависть заважала не менше, та й за нею приходило відчуття своєї вини, і ставав навколішки, благав пробачення, цілував руки: тільки одійди зараз, помилуй, за годину я твій, а тепер, ти ж сама знаєш, в мене операція…

Веселі блискавиці блимали в глибинах очей Інни Сергіївни: я — твоя! Блимали й згасали, а з холодної темряви сухої стриманості її ж таки голос говорив: ідіть спати, у вас операція, операція, операція… О божевілля, о муко!

Від операційного столу одійшов, ледве тримаючись на ногах, похитуючись, смертельно блідий.

Не чуючи, вислухав звичайні компліменти, хтось тис йому руку, він тис комусь…

Без сил упав на канапу в своєму кабінеті й на хвилинку відчув радість небуття — ні операції, ні Інни Сергіївни, нічого! Чи не найвище, приступне людині, щастя? Не турбуйтесь, його своєчасно зазнає кожний! Ну, а свідомість терміновості життєвого болю мусить зменшувати самий біль, притупляти його гострість, а ще більш навчати не хилити гордої голови заради “лакомства нещасного”, заради порятунку від болю, завжди тимчасового. На цій свідомості має зміцнити свої позиції честь… Не відчувати безчестя тому, що смерть принесе звільнення від усього, не мати сорому живим тому, що не імуть сорому мертві, властиво багатьом. Але честь, що вклала Святославові горді слова “мертвії-бо сраму не імуть”, загострює відчуття сорому в живих…

Прийшовши до тями, Дмитро Андрійович запалив єгипетську — механічне наслідування звичного потроху відновлювало рівновагу, пройшовся по хаті, глянув у вікно, раптом посміхнувся й ніби стріпнув крилами — зусиллям волі скинув тяжкий тягар поганого настрою. Пройшов до палати, схилився над оперованою, рахував живчик. Ірма Юріївна посміхнулась йому кволою вдячною посмішкою. Нашвидку дав свої накази сестрі, лишив номер телефону, переодягся й кинувся з клініки, перестрибуючи на сходах через східень… Мчав до Інни Сергіївни.

XIX.

Інна Сергіївна прокинулась з відчуттям такої безтурботності, такої легкості в цілій істоті, яка буває тільки в дитинстві або після кризи в тяжкій недузі, коли приплив бадьорих життєвих сил співає в серці буйними мріями… На минуле, на вчорашнє дивилась з відчуттям гадюки, що скинула стару шкіру, як на щось далеке, далеке й чуже, та, власне, й не дивилась на нього, просто забула, абсолютно забула. Не задумувалась і про майбутнє, навіть про завтра, була в найщасливішому стані людини, для якої досить сьогодення, бо воно повне й прекрасне, яка б годна спинити плин часу, сказавши ментові — спинись, ти прекрасний! І більш того, навіть про плин часу не думала, бо щастя її досягло вищого щабля — бездумності, безпосереднього, радісного сприймання всього, чим обдаровує щедре життя.

Не одягаючись, тільки накинувши на плечі ранішній пеньюар, пішла до вітальні, відкрила піаніно й, кількома бравурними акордами віддавши хвалу життю, сповнила хату звуками тієї ніжної, невагомої легкості, дитячої безтурботності, якими співала вся її істота, народжена від проміння сонця й весняних мрій.

Якими недоречними сьогодні були не тільки розфарбовані Богдан та гість із Запоріжжя, а й та напруженість, яку викликав у своїх слухачів Бетховен, а в Бекліна його скрипаль… Дух музики втілився в образ тендітної жіночої постаті коло піаніно і дитячої безтурботності, нетривких, як промінь західного сонця, що золотить крильця пташинки, яка стрілою лине у безвість…

Від звуків піаніно прокинулась Ніна і боса, в самій сорочці вибігла до матері. Музика урвалась… На канапі пестила дитину й пустувала з нею так, що, подивившись збоку, не знав би, в кому більше дитячого: в дитині з недитячою серйозністю в променястих очах чи в матері з невичерпним припасом дитячої пустотливості…

— Ну, Нінко, нам час одягатись, — спинила врешті пустування, — нап’ємось чаю, а за годину поїдеш з тіткою Сімою до них у Боярку — Кука й Буба чекають на тебе…

— До Боярки! До Боярки! — плескала в долоні Ніна, для якої порушення щоденної одноманітності було святом, а тут на ню чекало таке порушення, як автобус до вокзалу, потяг, Боярка, Кука і Буба!..

Одягалась швиденько, не потребуючи материної помочі, квапилась з чаєм, боялась спізнитись на потяг… За півгодини по Ніну заїхала тітка Сіма. А Ніна кинулась прощатись з матір’ю… На хвилинку хмаринка легкого суму кинула тінь на дитячу радість.

— А ти, мамуню, не будеш сумувати за мною? Адже ж я завтра повернуся… А то я можу й залишитись…

— Їдь, їдь, моя рідна! — цілувала зворушена готовністю малої до жертви. — Я не сумуватиму: ти ж завтра повернешся!..

Автобус, потяг, Боярка, Кука і Буба в перспективі — і миттю розтанула хмаринка легкого суму.

Двері грюкнули. Інна Сергіївна лишилась у помешканні сама (служниця, подавши самовар, пішла на цілий день). Тепер хмаринка легкого суму тьмарила їй настрій. Не звикла до розлуки з Нінкою, і навіть розлука на добу була задовга. До того ж серце матері завжди боязке, мало чого може трапитись на кожному кроці? Автобус, потяг!.. Намагалась про це не думати, не думала. Але засмутила найбільше легкість, з якою мала пішла на розлуку. Чи не прообраз майбутніх розлук, коли життя розгорне перед дочкою принади сильніші, ніж автобус, потяг, Боярка, Кука і Буба для дитини? Далеке передчуття леза меча, що неминуче проходить серце материне, збентежило на хвилину. Але сьогодні хмаринці ніде було зачепитись на рівній поверхні безтурботного настрою Інни Сергіївни. Набігла й розтала. Інна Сергіївна мала чекати сьогодні на Дмитра Андрійовича, вчора вона обіцяла йому так багато, обіцяла себе. І від спомину про цю обіцянку тривожною радістю шумувала кров, як шумує в келисі шампанське. “Милий, милий! Сьогодні — твоя!”

Вийшла до міста дещо купити. Яку радість дає клопіт, скорочуючи час чекання, що плине так поволі!

Якими швидкими кроками йде весна! Підняли д’горі свої шлюбні, пишні смолоскипи каштани, урочисті й трохи суворі, розквітнув інтимний бузок. Купила галузку, ішла й шукала “щастя”. І сьогодні надзвичайно щастило їй на щастя: п’ятипелюсткові квітки рясно траплялись на очі. Зривала та з’їдала, і терпка гіркість була за найсмачніші ласощі… Мало звертала уваги на околишнє. Не раз чула знайомий голос: Інно Сергіївно, не пізнаєте мене?! Просила пробачення: задумалась.

— Про що, коли не секрет?

— Так, ні про що! — зовсім не мала охоти з кимсь балакати, її повнота мала пролитись тільки для ‘дного, тільки для одного… Інші були їй зовсім не потрібні, та й взагалі хіба люди один одному потрібні? Але ж і без людей така повна: сонце, повітря, квіти… і блакитна далечінь небесної бані, в якій мають білі голуби… Замислена — об чім? Найглибша замисленість — замисленість не об чім, безпредметна , неуважна, — трохи не попала під трамвай. Серце застукотіло, коли над вухом пролунав зляканий, полохливий дзвінок, а навіть не злякалась — уявлення про смерть зовсім не вкладалося в її настрій. Навіть не згадала про Нінку і зовсім поверхово подумала — тільки б не сьогодні! І стала поспішати додому. Але на Прорізній спинилась перед вікном, за яким коло акваріума з золотими рибками стояв у глибокій задумі лелека, такий серйозний і такий зграбний на своїх довгих ногах, зі своїм довгим дзьобом. Якийсь хлопчик поруч з Інною Сергіївною роззявив рота, мабуть, уперше бачив справжнього, ненамальованого лелеку і, стукаючи пальцем у вікно, спитав: “Лелеко, лелеко, до осені далеко?” “Як мало безпосередності в нашій реакції на життєві вражіння!” — подумала Інна Сергіївна, зрозумівши, що хлопчик сформулював свої вражіння в дзеленьбомовські ремінісценції. В задумі повагом перейшов лелека на інший бік вікна і чомусь так сумно подивився на Інну Сергіївну… Очевидьки, вимріяти собі рідного болота на тісному вікні перед очима гуляючих вуличних ѓаволовів не вмів і сумував за десь там на задесенському лузі покинутими просторами, за гніздом (на колесі) на старому осокорі. Й Інні Сергіївні якось ніяково стало в ролі гуляючої вуличної роззяви, відчула якусь свою провину перед милим-милим лелекою. От як би вона могла йому дати волю!..

Покупки поклала в їдальні, тільки конвалії й бузок поставила в воду. Зайшла до спальні, спустила штори і затягла запони на вікнах. Після радісного сонця, що трохи стомило, радісний, а разом і зворушливий спокій штучного сутінку прийняв її в свої пестливі обійми. Скинула з себе все, навіть білизну. Обтиралась свіжою водою, спиртом, одеколоном, з почуттєвим задоволенням пробувала пружність м’язів і перед дзеркалом милувалась з краси своїх форм. Одягла легкий шовковий домашній пеньюар і вийшла до їдальні господарювати. За півгодини все було готове. На столі, вкритому скатертиною кустарного виробу, конвалії й бузок оточували пляшку “Абрау-Дюрсо” й два високі келихи… На прикрашеній гуцульською інкрустацією дерев’яній таці кілька тістечок. На тарілках масло, сир, шинка, білий хліб. Осторонь невеликий сифон содової води й дві склянки… Оглянула все інспекторським оком і, очевидьки, подумала, що все добро зело… Посміхнулась і вийшла до вітальні… Тепер чекатиму Діму, дядю Діму. І знов на настрій впала тінь від хмаринки легкого суму: чом в урочистий час її щастя її Нінка так далеко від неї, навіть довелось про це подбати самій?!

“Поки героїня чекає”, романіст старих часів встиг би багато чого — в кількох розділах — розповісти читачеві, романіст-психолог з самого чекання сплів би психологічне мереживо. Автор обмежується констатуванням, що чекати Інні Сергіївні довелося ще досить довго. Тільки десь близько другої в парадному передпокої задзвенів його дзвінок.

Для банальних сцен потрібно особливого таланту, а для сцен спокусливих особливої охоти, і це зобов’язує автора бути коротким, хоч він і пам’ятає, що надійнішу перемогу над банальністю дає сміливість не боятись банальності, а тієї pruderie, що її виносили колись з інститутів для шляхетних дівчат, абсолютно позбавлений…

Слів ні Дмитру Андрійовичу, ні Інні Сергіївні не було зовсім потрібно. В крилатій мовчанці наблизили одне до одного свої келихи, в яких шумувало ігристе вино. Келихи цокнули, й дзенькіт скла промовляв більше за слова, що несподівано збідніли. В крилатій мовчанці їх хрестили блискавиці… леза очей, і одне прочитало в одного бажання, перед яким бліднуть і клякнуть слова. Чи від того, що п’янів без вина, чи вино міцніш діяло на ѓрунті нервової перевтоми, але після першого ж келиха все затанцювало йому в очах і кудись попливло, попливло в солодкій знемозі.

Але як під час операції образ Інни Сергіївни заважав необхідній зосередженості неподільної уваги, так зараз між ним та Інною Сергіївною вставали розпатрошені тельбухи оперованої, що вдирались непереможно в його психічний світ, стояли перед очима. Тепер все, що не Інна Сергіївна, було зайвим важким баластом, але зусилля його позбутись були даремними, тяжко знесилювали. Це дратувало. Підливав собі вина, змагаючись втопити у ньому роздвоєння психіки, дивився через його прозорість, а потім пив жалібними ковтками.

— Інно, сьогодні у найвідповідальніший мент я не був на високості своєї вмілості, бо сьогодні мені заважала ти, а тепер вона мститься, заважаючи мені бути тільки з тобою!.. — І випив до дна, і міцно зціпив зуби, крізь які сочився стогін розпачливої муки.

Інна Сергіївна підійшла і, обнявши шию, сіла на коліна, ніжно притулилась, віддаючись неподільно.

Цілував їй очі, уважно розглядав мережки на лиштві сорочки, й не міг перемогти докірливих видінь, що були міцніш за волю їх позбутись.

— О божевілля, о муко!

А кров зайнялась і полум’ям пожежі стукала в скроні, шумувала чистими бульбашками, як вино в келисі, владно кликала на пир статі. Хвилі її могутньої стихії раптом піднесли кудись високо-високо, звідки радісно було летіти в безодню з заплющеними очима, з погашеною свідомістю.

Ніби крізь сон пам’ятав, як перейшли до спальні, як Інна розв’язала йому краватку й розстебнула комірець, що давно перешкоджали вільному диханню.

— Роздягнись, Дімо!.. — сказала пошепки. Впав до ніг шовковий пеньюар. Запах тіла, змішаний з запахом тонких пахощів, п’янив міцніш за вина.

Було тихо. Тільки за запоною на вікні гув та бився об скло джміль, здалеку, звідкись зверху, долинав неясний шум великого міста.

— Роздягнись, Дімо! — І зором покликала до себе…

Ледве тримався на ногах. Хвилинку вагався скинути піджака. Чомусь заважало маленьке Нінине ліжко поруч. Здавалось, ось-ось прозвучить її голос: “Дядя Діма, дядя Діма!..”. Врешті піджака скинув. І враз в сусідній хаті тривожно задеренчав телефон.

Інна Сергіївна стрімко кинулась до сусідньої хати.

— Що-що? Дмитра Андрійовича Каліна? Так, так. Зараз.

А Дмитро Андрійович, блідний, з якимсь нерухомим поглядом, вже брав з її рук телефонну рурку…

— Що-що? Клініка?.. Я вас слухаю. Так, це я…

Слухав і не розумів, тільки окремі слова падала на голову, як важкі молоти у велетенській кузні.

— Оперована… непритомна… серцевий напад,,, камфора… загрозлива серцева слабість… Живчик…

Вже не слухав.

— Зараз буду! — Й повісив рурку…

Інна Сергіївна не зважилась нічого спитати, бо в очах його прочитала передчуття непоправної катастрофи…

Без піджака, без краватки й комірця, не мовивши жодного слова, кинувся до передпокою, надягав шапку.

— Дімо, Дімо! — сіпала його за рукав сорочки. — Йдино, я зав’яжу тобі краватку…

Безтямно перейшов до спальні, натягнув піджака, підставляв шию… Ні слова не сказавши й пішов.

А Інну Сергіївну, як лишилась сама, опанував забобонний жах чогось неповторного. Щось сталося з Ніною, з Ніною, з Ніною! Поспіхом одягалась, а ѓудзики не застібались, все падало з рук… Ідучи через їдальню, перекинула стільця. Слідом за нею, вибравшись з-під запони, вилетів джміль і зник у відчинене вікно їдальні. На столі німували високі скляні келихи й пляшка “Абрау-Дюрсо”, накрита серветкою. Загадала: коли вино ще грає, з Ніною все гаразд, коли ні — погано. Нервовим рухом зірвала серветку, налила вина в келих, веселі бульбашки піднялись догори — вино грало… На сходах знов загадала: коли на вулиці є візник — з Ніною добре, коли ні… Вибігала на вулицю, ніби рятуючись від погоні. Візника не було. Серце упало. Знайшла візника тільки за рогом. Без ліку повторювала візникові:

— Вокзал, вокзал! Якомога скоріше!..

XX.

Поспішав, а не взяв візника. Швидкою ходою намагався повернути собі рівновагу психічної зосередженості. Туман розірвався й розтанув у променях сонця, розвіявся… Мозок працював ясно й чітко. Серцевий напад… непритомність. Мабуть, нирка? Усвідомлював усю грізність небезпеки, а з тією свідомістю вертались зовнішня впевненість рухів, спокійна стриманість… Про Інну Сергіївну ні згадки, навіть тінь її образу зникла з чутливої платівки психічного апарату. Чомусь випливали в пам’яті, не заважаючи ясності мислення, давно забуті подробиці харківської зустрічі з Ірмою Юріївною. Перед очима стояв її тодішній образ і заважав собі уявити образ нинішній — там, у клінічній палаті…

Вже недалеко від клініки, на розі Фундукліївської (йшов Володимирською), взяв візника…

На сходах його зустріла сестра. Її схвильований вигляд підтверджував серйозність стану. Через силу сказала кілька слів, ідучи поруч…

У себе в кабінеті скинув піджака, розв’язав краватку, одстебнув комірця, одягнув халат і вимив руки…

Коло ліжка оперованої застав чергового лікаря й фельдшерку.

Вислухав коротенький звіт. Поставив кілька запитань. Опустився перед діжком на коліна: жодної знайомої риси на такому знайомому обличчі. Намацав живчик. Нитяний. Ось-ось обірветься, змовкне. Повторили камфору!..

Сам зробив впорскування…

Через десять-п’ятнадцять хвилин легка тінь промайнула на обличчі хворої, кліпнула очима. Живчик міцнішав…

— Digitalis!

За хвилину квола усмішка повторила, посвідчила про поворот свідомості. Розкрила очі, впізнала Дмитра Андрійовича.

— А мені вже здавалось, що померла… — вимовила ледве чутно.

Подав їй ліки. Випила.

— Дякую.

— Шампанського!

— За що вип’ємо? — пожартувала.

— За ваше здоров’я!.. а ви не балакайте… спокійно.

— За згадки минулого!.. Мовчу…

За годину з’явились деякі надії, що небезпека минула. Недужа почала дрімати. Давго-довго сидів коло її узголів’я. Врешті вийшов. Наказав собі подати шампанського. П’ючи, раптом згадав Інну Сергіївну. Як це все далеко! Палив єгипетську й без думок сидів на канапі. Час спинився, зникла просторовість… Непомітно задрімав… Вечірні сутінки наповнили хату. Матове віконце над дверима посвідчило, що на коридорі засвітили електрику… Звільнившись від дрімоти, довго не міг зрозуміти, де він… Увійшла сестра: “Недужа вас просить…” Інтуїцією ясновидіння безпомильно зрозумів, чого кличе.

Схилився над недужою, спіймав щось знайоме, давнє, давнє в її погляді, взяв руку…

— Ви все — живчик? А я вмру, професоре, того вас і покликала, щоб це вам сказати…

— Не кажіть дурничь!.. Живчик гарний…

— А я вмру… тепер знаю… І не боюсь. І ще, — говорила так тихо, що не так чув, як догадувався, — якби жила, ніколи б ви цього не дізнались, а, вмираючи, мушу признатись: у Коломиї, у своєї сестри, у тітки, залишила Діму, вашого сина, сьомий місяць…

Раптом смертельна блідість вкрила обличчя недужої, на чолі виступив холодний піт, очи скосились, з вуст вирвався тяжкий стогін, розпачливий, але короткий. Серцевий напад повторився… Недужа знепритомніла. Дихала важко, переривисто.

— Кисню, швидше!

Що менше лишалось надій, то завзятіш змагалась зі смертю медицина, даремно сиклуючись вирвати з її обіймів приречену жертву.

Близько десятої живчик вже не надавався до налапування, а лікарі упадали коло напівтрупа з такою запопадливістю, ніби тепер настав мент їхнього головного призначення…

О двадцять сьомій хвилині на одинадцяту медичний поєдинок зі смертю скінчився перемогою сильнішого.

XXI.

Палив у себе в кабінеті. Написав суху офіційну записочку до асистента з проханням завтра о 12-й прийти на секціонування.

До кабінету зайшов черговий лікар. Спочутливо стис руку, щось говорив про випадки, коли безсила й найвища вмілість людська… Якими безсилими стають іноді слова!

Дмитро Андрійович перебив:

— В мене є сумління — я сам собі суддя!

Суд одбувся без судоговоріння, без оборонних та й без обвинних промов. (Безапеляційний вирок винесли сумління й честь).

Підсудний сам собі був за безстороннього суддю. Коли перед людиною розкривається безодня, відчуває вона велику порожнечу навколо себе, пустелю, безкраю самотність. Люди нещасні — найнеприємніші люди. Вони вимагають співчуття, і тому їх жахаються обходять… Не багато хто вітає щастя ні з ким не поділяти “свою тюрму, свої кайдани…”

Потреби в милостині співчуття зовсім не відчував Дмитро Андрійович. Навіть згадка про Інну Сергіївну тільки пригноблювала. Проте згадка ця не дуже докучала. Якось разом відчув звільнення від усіх життєвих зв’язків, а в тому звільненні нічим не обмежену нежалежність. Ніхто не має бажати бути лікарем невигойного. Хворим не відчув себе Дмитро Андрійович, ні ліків, ні лікаря не потребував. Відчував тільки холодне дихання кінця…

Finita la comedia! Відчуття кінця прийшло разом, без вагань, без боротьби, без хвилювань та жалкувань… Свідомість зафіксувала його не як неминуче, тільки як те, що вже сталося… Сталося, як логічний висновок із ситуації, незаперечний для нормального розуму. Лишалось пройти останні кроки. Не треба було тьмарити їх ходилицями самобичувань та розмальованих театральщиною психологічних підсумків. Все мало статись у суворій простоті залежного не від людської волі.

Вийшов з клініки по одинадцятій. Відчував радість чистого повітря. Тепла весняна ніч поклала над містом химерний синюватий ковпак, під яким фантастично розповзлись в різні боки довгі вулиці, — помацки велетенського звіра… Звір засичав, важко дихаючи, здригаючись часом від безглуздо різких, розпачливих трамвайних дзвінків… Від густих шапок каштанів на панель падали лапаті тіні, дивно нерухомі, ніби намальовані. На розі вулиць ще світились кіоски. Назустріч попадались тільки окремі постаті. З пітьми часом чулись пристрасний шепіт, поцілунки, виказуючи пари тих, хто не знайшов для свого кохання притулку або хотів узяти свою любовну пайку не в обридлій хатній обстанові. Нерідко їм окселентувало п’яне хропіння або й розлягалась п’яна лайка. Містерія весняної ночі виглядала досить прозаїчно. Тільки ясні зорі, до незмірної далечини яких, мабуть, не досягає земна проза, як завжди, кліпали лагідно, але з їхньої вічної посмішки лилось тільки втихомирення свідомості, що все марнота марнот…

Не прискорюючи кроків, ходою людини, що, йдучи, спочиває, повернувся додому, проглянув кореспонденцію нашвидку, дещо — не читаючи, кидаючи до кошика під столом. Сам приготував каву. Пригадав передсмертне признання небіжчиці й подумав: “Дивне життя! Тієї ж години, як батько знайшов сина, син втратив батька…”. Згадка про сина нічого не змінювала в ситуації, в якій опинився, в цілій істоті не викликала найменшого відруху.

Довго сидів над коректами… І Куліш, і Пирогов не помітили нічого незвичайного. Все було, як завжди. Працював, підтримуючи сили чорною кавою, єгипетською… Навіть бачучі місця для очей на черепі кістяка не зраділи сарказмом: “Нашого полку прибуває!..”.

Зберігав рівновагу непроникливості.

По третій відчув утому. Встав, пройшовся по всіх хатах, скинув піджака й, не погасивши світла, ліг у кабінеті на канапі. Заснув скоро, спав міцно й спокійно. На зло фрейдистам, без жодних снів. Ранком, зробивши туалет, сів за столом й написав Інні Сергіївні: “Інно! Добре знаю, якого болю завдаю тобі, але не прошу навіть пробачення, бо інакше не можу, бо не маю вибору… Не можу для себе мати іншої міри за ту, що її через все життя мав для інших… Ніщо не залежить від моєї волі, мушу підлягати тому, що більше за мене… Не треба зайвих слів. Живи! В тебе есть Ніна. Не думай, що я мало любив, мало любив тебе й Ніну. Цілую міцно обох. Твій Діма”.

Надписуючи адресу, написав “рекомендоване”, листа поклав у книжку, а книжку до портфеля. Ледве скінчив листа, заїхав до нього асистент. Не говорив жодних співчутливих банальностей, але в кожному слові ділової розмови було стільки щирого співчуття, стільки товариського розуміння, що воскресили б кожного, хто ще не перейшов останньої межі. Дмитро Андрійович був за межею. Тому, як зовсім сторонній, вдячно приймав делікатну чулість товариша, щиро й просто висловлював свої думки про особливості випадку…

По візиті асистента зайшов до спальні, дістав з шухляди наволочку, приладнав до неї кінці міцного шнура. Поклав до портфеля.

Подзвонив посланець з друкарні. Прийшов по коректи. З півгодини затримав посланця, закінчуючи незакінчене вночі…

Не поспішаючи, поснідав і, коли годинникова стрілка показала двадцять хвилин на дванадцяту, взяв портфеля й вийшов. По дорозі зайшов до пошти й здав рекомендованого листа Інні Сергіївні. Поштову розписку заховав у гаманець, попереду чомусь уважно розглянувши її з обох боків. Вийшов з пошти з відчуттям значної полегкості, ніби зробив найтяжче з того, що мав зробити, а тепер далі все піде вже зовсім легко. Рівно о дванадцятій з хронометричною точністю увійшов до кабінету, де мало відбутись секціонування. Знаючи його точність, всі були вже на місці… Прозектор зняв простирадло, що покривало те, що колись було Ірмою Юріївною, хвилювалось, метушилось, кохало, служило мистецтву, боялось смерті, і, схилившись над трупом, приступив до роботи. Десь жалісно дзижчала в павутинні муха.

XXII.

Секціонування констатувало анатомо-патологічні відміни в нирках, печінці, селезінці досить давнього походження. Ці відміни легко пояснювали ті напади, що сталися в недужої і були причиною смерті.

— Ви можете вважати себе цілком виправданим перед лицем власного сумління, — сказав хтось з колег.

— Я сам собі суддя, — відповів коротко, а в пам’яті чомусь виплили давні слова, сказані колись після факультетської наради Федорові Івановичу: “Іншим не ставлю більших вимог, ніж і самому собі…”. Була певність, що й присутній на секціонуванні Федір Іванович пригадує ті самі слова, й хотілось сказати йому: “Я сьогодні ж дам вам усім доказ того…”. І хотілось, щоб все скоріше скінчилось.

Попросив йому дати копію з протоколу секціонування й чекав, поки того протокола переписували…

Діставши копію, з усіма попрощався й вийшов. Спокійна зосередженість і зовнішня рівновага ні в кому не збудила будь-яких підозрінь.

Вдома на столі знайшов листа від Інни Сергіївни — допіру принесла служниця. Взяв того листа, потримав у руці, оглянув з обох боків і поклав на столі, не розірвавши конверта.

Сів до столу, не скидаючи шапки, вийняв копію протокола й зверху чітким, спокійним письмом написав: “Діагноз поставлено правильно, але конче потрібною операція не була. Недужа могла й не дожити до тієї погрози життю, що її малося уступити операцією. Про це свідчать констатовані зміни у внутрішніх органах. Обов’язок лікаря не ризикувати життям пацієнта, коли того не вимагає становище речей…”. Далі кілька написаних слів закреслив так, що їх не можна було прочитати, а збоку написав: “Іншим я ніколи не ставив більших вимог, ніж і самому собі. Дмитро Калій”. Служникові наказав виставити на дверях об’яву, що сьогодні прийом хворих не відбудеться, взяв портфеля й вийшов…

Пообідав у ресторані, в якому найменш можна було сподіватись зустріти когось знайомого. По обіді проглядав газету, коли хтось на сильному підпитку таки впізнав його й прив’язався з признанням вічної подяки, що її носитиме в серці, бо професор колись врятував йому життя…

— Е, за що дякувати! — вставив колега вдячного, ще, мабуть, більш за нього “мокрий”.

— Ну, ти, голубе, завжди кохався в Шопенгауері, — зауважив вдячний, — а я ніколи не був песимістом, тому й вдячний професорові, що продовжив мені радість буття.

— А ти був і назавжди залишишся ослом, що не розуміє власного інтересу… “Сочти все радости, что на житейском пире из чаши счастья пришлось тебе испить, и убедись, что лучшее в сём мире — не быть!”

Дмитро Андрійович утік від п’яної суперечки песиміста з оптимістом…

Вже сонце було низько над обрієм, коли коло Богдана Хмельницького зустрів поета Нильського. Мимоволі пригадав колишню зустріч і гонитву за півнем… Здоровкаючись, слабко посміхнувся. Згадав та саме й Нильський.

— Ставлю заклад, пригадуєте, як я отут ганяв за півнем!

— Не помиляєтесь.

Нильський був твердий і сумний.

— Професоре, чи хірургія не може зробити якоїсь операції, щоб звільнити від taedium vitae?

— Те звільнення дає кожна операція з летальним виходом…

— А вдала?

— Тільки продовжує taedium vitae.

— Сумна професія! Так що — або смерть, або тимчасовий паліатив — алкоголь?

— Могий вмістить да вмістить… А щодо суму, Гоген влучно сказав: “Et la tristesse durera toujours!”

— А як же його не вміщати, коли смерті ще чогось не хочеться, а taedium’у того іноді не витримати ніяк!? Не хочеться ж живому отого toujours’ного смутку!

— Вміщайте, дорогий, — несподівано розчулено сказав Дмитро Андрійович, — адже ж це допомагає вам декому подавати ліки від “тужурного” смутку шляхетніші за алкоголь…

— Merci beau coup, професоре, за комплімент… а ще більше за індульгенцію на ліки від taedium’y vitae.

— Часто за нього відповідає не сам індивідуум, а його оточення.

— Ви дуже поблажливі до мене, професоре!

— Я вас відчуваю, я вас люблю!

Несподіване признання збентежило поета. Широким жестом вказав на панораму задніпровських лугів Чернігівщини, що розкрилась з Володимирської гірки, на смугу лісів праворуч, на горду річку…

— Знаєте, професоре, завжди, йдучи на Володимирську гірку, пригадую собі, що Київ має півмільйона жителів, і думаю собі: ну, що коли п’ять відсотків киян — п’ять відсотків — це ж цифра зовсім маленька?! — ну, так коли п’ять відсотків киян відчули потребу цієї незрівнянної краси, то на гірці ж не протовпишся! А тут тиняється десятка два старих, що ледве волочать ноги, дві-три екстравагантні дівчини, що прогулюють своїх бульдогів (мабуть, з прихильниць неправдоподібних істин, або, інакше кажучи, з тих, що “з ведмедиком”), дві-три безпритульні пари, з десяток студентів, що перестали розуміти свої книжки в хаті, то й гризуть їх ще в іншій обстанові, та нижче покоївки зі своїми кавалерами, жахливіші повії нижчого ґатунку, персонажі, з якими не хотілось би зустрітись десь у темряві.

— Ор-р-р-ехові іриси по копійці штука! — переганяючи один одного, кричали хлопчаки та дівчата. Пропонував свої послуги чистильник черевиків.

Спокій вечора розправляв свої крила над містом і над задніпрянською далечиною від вишгородських висот до Микільської слобідки. Чорний дим з димаря електричної станції довжелезним змієм повз на місто.

— Я думаю, — несподівано сказав поет, — такого вечора гарно спуститись з київських висот і злитись з красою всесвіту, з пантеїстичною радістю втопитись у старому Дніпрі…

— Могий вмістити да вмістить… — відповів Дмитро Андрійович…

— Ви й на це дасте індульгенцію…

— Коли не можна гордо жити, треба гордо вмерти, казав Ніцше, і кому це треба, тому не потрібні жодні індульгенції…

— Так ми з вами складемо, чого доброго, дифірамб самогубству…

— Як дифірамб гордому, сильному життю!

— Що назавжди залишиться неосяжною мрією.

— Але й на самогубство підемо з вірою в ту мрію!..

— Ні, ні, професоре, — запротестував поет, — краще мріятимемо про життя, житимемо!

— Могий вмістити да вмістить! — втретє повторив те саме речення Дмитро Андрійович, цього разу з важким сумом, від якого моторошно стало його бесідникові.

— Прощавайте! — простяг руку поет і вийшов за ворота, а Дмитро Андрійович коротшими стежками став спускатись до великих сходів коло Пролетарського саду “сторозтерзаного Києва”.

XXII.

На сходах зустрічались купальники; дехто з них здивовано оглядав чудернацьку фігуру, що з портфелем в руках у сутінках вечора спускалась до Дніпра…

— За десять копійок пищить, за п’ятака плаває! — пропонував свої “вироби” чолов’яга невизначеного вигляду, що, мабудь, чекав на повну темряву, а з нею й на можливості більш певного заробку.

Вийшовши на шосе, повернув до мостів.

Дніпро, ще повноводий, широкий, за кілька кроків котив свої води…

Проходив останні кроки життя спокійною ходою людини, що, йдучи, спочиває.

За кілька кроків від мосту імені Бош спустився до води, сів, поклавши портфеля коло себе на колінах…

Темрява густішала. Микільська слобідка горіла вогнями. За кілька кроків лівіш клали огнище якісь люди, мабуть, рибалки. Голосно балакали про своє буденне.

Став роздягатись. В білизні й шкарпетках схилився над портфелем, вийняв наволочку, поклав до неї кілька важких каменюк, тоді зав’язав наволочку шворкою. На шнурі, кінцями приладнаному до наволочки, зробив зашморг і надів петлю на шию. Держачи наволочку з камінням в руках на рівні живота, поліз у воду.

— Диви, в білизні поліз у воду, — почув голос з лівого боку.

Зробив сильний рух вперед і випустив наволочку з рук. Важке каміння тягло вниз, сильна течія зносила у невідоме…

З верхньої кульки висипався останній пісок.

Згадав, як Пер Гюнт, зазнавши корабельної катастрофи, схопився за перекинутого човна, а з другого боку з’явилась потвора, потішаючи: не бійся, де ти бачив, щоб герой гинув наприкінці четвертої дії?! Сумно посміхаючись, подумав: для мене прийшов кінець акту п’ятого…

…Перед очима пройшли незаймані зелені луги, промайнула череда антилоп…

— Товаришу, товаришу? Це ж Чехов, “Палата № 6”…

— То-то, освіченість! Пізнали, то й годі! А письменничок і Чехов нічого собі. Та й зелені луги і череда антилоп могли б таки промайнути перед очима Д. А. Каліна за його останніх хвилин. Проте й чеховська та й всяка інша красивість не відповідала б, серйозно кажучи, тим завданням, заради яких року 1929-го роман “Честь” написав Мих. Могилянський.

На третій день труп витягли невідомі рибалки — секціонування встановило, що небіжчик був надзвичайно здоровою людиною: мозок, серце, легені — все обіцяло довге життя.

Світило київських терапевтів проф. Кохановський присвятив у “Медичних вістях” статтю пам’яті Д. А. Каліна. Докладно розглянувши в тій статті фатальну операцію, автор висловив думку, що вся її обстановка не дає достатніх підстав для вирішення питання про причини самогубства Каліна і що відповіді на нього, мабуть, треба шукати в його характері, завжди замкненім, та в надмірній його вразливості.

— Ну, і що ж…

— Товариші! Коли “Честь” перероблять для сцени й вона піде в “Березолі” або у мейєрхольдівців, режисерська частина даватиме в антрактах всілякі “консультації”. Автор же ніяких консультацій не дає. Пробачте, товариші! Роман скінчено…

— Але ж я не зрозуміла, що ви хотіли сказати.

— Не маю чим допомогти вам, товаришко!.. Ібсен на запитання, що він хотів сказати в “Будівельнику Сольнесі”, відповів: “Коли я писав “Сольнеса”, я гадав, що це таємниця поміж мене й Богом, а тепер…тепер я гадаю, що це таємниця лише Бога”… Великий був жартівник цей підкреслено суворий північний велетень.

Автор, за скасуванням опіуму для народу, не дозволяє собі посилатись на Божії таємниці, а сам жодних таємниць не має. Не осмілюється він радити прочитати роман ще раз уважніше, це було б нахабство, авторові ж притаманна скормність. Ну, прочитайте мотто до роману: там все коротко і ясно сказано. А тепер автор має право на спочинок: роман скінчено.

— Але ж чи не радите ви самогубства?

— Прекрасно сказано: коли не можна гордо жити, залишається гордо вмерти… Але ж автор навіть не пошлеться на свою усім відому бадьору життєрадісність, бо він нічого взагалі не радить, він може сказати про себе: “je ne propose nen, j’expose…”. До того ж вас же честю просять дати спокій.

Востаннє й категорично: роман скінчено. Завісу!

Березень — вересень 1929 р.

Київ — Харків — Москва. (Писано тільки в Києві, але багато що обмірковано в Харкові та Москві, а обмірковування, гадає автор, важливіша частина праці, ніж писання.)

Юному другові Олександру Петровичу Могилянському на цьому місці складає автор щиру подяку за цінні витяги з старих газет різної писанини й хронікальних заміток з приводу самогубства відомого хірурга С. П. Коломніна в жовтні р. 1886-го, собі ж на щиру подяку літературознавців: здається, усі коріння творчості “щиро оголено”?