Михаил Могилянський
“Всеукраїнський з’їзд студентства
(“Речь” № 174, 1913)
Всеукраїнський з’їзд студентскої молоді, що закрився вчора, був таким тільки в мріях його керівників: за складом він не був всеукраїнським, бо російські студенти-українці обмежили свою участь у з’їзді надсиланням вітань та інформаційної доповіді про рух серед українського студентства в Росії, а деякі з гасел, сліпо прийнятих з’їздом у схвалених резолюціях, не можуть здобути ані найменшого співчутливого відгуку в російській Україні.
Для того, щоб зрозуміти безсумнівний ухил з’їзду в напрямку безоглядного авантюризму, треба пригадати хоча б у загальних рисах істотні риси галицької української політики за останні роки. Її банкрутство стало безсумнівним для уважних спостерігачів не з учоряшнього дня: професор М. С. Грушевський у ряді статей, поданих у київському “Літературно-науковому вістник” ‘у за 1903 - 1910 рр. (статті видані в окремому збірнику “Наша політика”, Львів, 1911), — суворо засудив найголовніші гріхи галицької української політики: “брак принциповості, прямої лінії, програми і тактики, вироблених на роки” (“Наша політика”, с. 6). Але голос доброзичливого критика залишився голосом волаючого в пустелі і викликав лише лайку на його адресу і ряд дріб’язкових інтриг з боку ображених критикою керівників тутешньої політики. Останні роки особливо яскраво підкреслюють [безпідставність] зайнятої останніми позиції, якщо тільки такою можна називати постійне хитання й кидання з боку в бік, кінцевим результатом яких є повний практичний неуспіх в усіх життєвих питаннях, будь то університетське питання чи питання про виборчу реформу галицького сейму. Нинішнє українське представництво в рейхсрагу, керівну роль в якому відіграють націонал-демократи, тривалий час носилося з думкою відігравати роль вирішального доважку, але ніколи послідовно не витримувало взятої лінії поведінки, щоразу поступаючись перед погрозами, звідки б вони не йшли, до того ж виправданням поступок виставлялась необхідність “зберігання” (такий знайомий в історії нашої Державної Думи термін!) — “народного парламенту”. В останні роки до цього приєдналася новостворена легенда про величезні успіхи, які українці можуть одержати завдяки зростанню симпатій до них в урядових і навіть “високих” сферах.
Легенда заважала і досі заважає встановленню принципової лінії поведінки українського представництва в рейхсраті.
Тепер, як уже з’ясувалося, шансів проходження виборчої реформи в сеймі немає: блок противників реформи провів достатню кількість своїх кандидатів для того, щоб недопустити закономірного проходження її.
При практичній безплідності української політики в усіх основних питаннях керівники її, не звертаючись до перегляду всієї лінії своєї поведінки, для чого в них немає ні здібностей, ані доброї волі, повинні шукати засобів для збереження свого впливу і знаходять їх у диверсії до “національної самосвідомості”. Справжні успіхи росту національної української самосвідомості в краю і загострення її, іноді до нездорових проявів унаслідок напруженої національної боротьби в усіх сферах життя — культурній, економічній і політичній, — створюють для цього сприятливий грунт.
На підставі близького знайомства з рядовою українською інтелігенцією Галичини мені доводилося висловлювати в пресі (див. “Украинскую жизнь”, № 3 поточного року, “К вопросу об украинском сепаратизме”) переконання, що за нинішніх політичних умов у Росії — жодне скільки-небудь серйозне політичне тяжіння до Росії тут неможливе, чим і забезпечується австрійська лояльність галицьких українців.
Націонал-демократична партія в момент політичної міжнародної напруги вважала за потрібне вельми недвозначно демонструвати цю “лояльність”. У грудні торік збори нотаблів націонал-демократичної партії ухвалили резолюцію: в разі збройного конфлікту Австрії з Росією всі українці одностайно й рішуче стануть на бік Австрії.
Сказаним пояснюється, можливо, недостатньою мірою, через стислість викладу, той грунт, на якому зросло гасло “Самостійна Україна”, піднесене студентському з’їзду. З цим гаслом, щоправда, виступали не націонал-демократи, а соціал-демократ Донцов у докладній доповіді “Українська молодь і теперішнє становище нації”. Але воно звучало і в інших доповідях, як schlagwort, й було схвалене резолюцією, прийнятою, здається, більшістю всіх проти 2 (голосували тільки студенти). Старі політичні програми, якими жило українство, серед них і драгомановський автономізм, за твердженням Донцова, втрачають підстави для існування.
Зміцнення українського руху штовхає не лише правих, а й лівих у стан рішучих ворогів його. Сучасна програма російського лібералізму в українському питанні руйнує надії на ліберальну Росію і викликає необхідність перегляду програми автономізму. Сучасне міжнародне становище сприяє здійсненню ідеї сепаратизму.
Одиноким протестом проти цієї політичної маячні був голос українських соціал-демократів (в особі емігрантів-українців з Росії), котрі заявили, що думка доповідача Донцова не є думкою української соціал-демократії, яка не прагне до реалізації “самостійної” України… Особливо гнітюче враження справив виступ депутата рейхсрату професора Дністрянського з підтримкою “реальних ліній” доповіді Донцова. У своїй політичній практиці національні демократи не виставляють гасла “Самостійної” України, і, наприклад, після виборів у Бібрці я чув, як виборці поруч з “Ще не вмерла Україна” співають австрійський патріотичний гімн “Боже: буди покровитель Цісарю, Його краям!”. У приватній розмові один із знаних діячів націонал-демократичної партії сказав мені, що партія як така не може виставити гасла “самостійної України”, а тим паче йому зрозуміла вся “неможливість” цього гасла для російської України. А тим часом підтримкою “реальних ліній” доповіді Донцова, тези якої звучать не так безневинно, як декламація націонал-демократичних політиканів, національні демократи штовхнули “все-український з’їзд студентства” вбік політичного авантюризму. Інший політичний діяч (теж націонал-демократ) намагався переконати мене, що не слід до цього ставитися занадто серйозно: гасло “самостійної” України ніким не розуміється, як актуальне, це просто вияв зростаючої національної самосвідомості, й тому заперечувати проти нього даремно: практично ж це стерта монета, без реального значення. В чому я пересвідчився, так це в тому, що учасники з’їзду (принаймні у величезній більшості) схвалили гасло сліпо, не даючи собі ані найменшого звіту в його змісті.
З’їзд ухвалив резолюцію, запропоновану Донцовим, не відчувши, наскільки недоречна вона, як резолюція українців галицьких, тобто австрійських, тоді як українці російські ані найменшою мірою співчувати їй не можуть. Усе легкодумство націонал-демократичних політиків, що розуміють добре “неможливість” прийнятого з їхнього благословення з’їздом студентської молоді гасла для російської України, має бути затавроване, як неприпустима політична авантюра. Професор Грушевський справедливо писав: “Парламентська і суспільна українська політика в Галичині має велику вагу в загальному розвитку українського життя. Її значення далеко виходить за межі суто політичних інтересів Галичини, і її успіхи і невдачі, набутки і помилки відбиваються на цілому українського національного життя” (Наша політика, с. 5). Про це не подумали керівники тутешньої політики, в авантюрі із з’їздом знайшовши, гадаємо, негодящий засіб для прикриття власного політичного банкрутства. У світлі цієї авантюри банкрутство їх рано чи пізно виступить тим рельєфніше.
Але і в середовищі знаних політичних діячів партії виразно помітні більш здорові тенденції, що дає підставу очікувати в більш чи менш близькому майбутньому оздоровлення партійного життя і його політичної практики. Вже лунають з їхнього середовища голоси людей вдумливіших і щиріших, які вважають, що настав час йти своєю дорогою.
Багато хто пророкують близьке розшарування націонал-демократичної партії, очікуючи від молоді більш рішучої принциповості, менше політиканства а інтересах “своєї партії”. Молодь нинішнього з’їзду начебто дала кілька свідчень правоти таких сподівань, покладених на неї.
З’їзд відкрився урочисто. Отримано було багато привітань з обох частин України. Особливий успіх мала промова професора Грушевського, котрий вказав, що ніколи не даремно нагадувати давно істину — “молодь — капітал нації”, і побажав з’їзду успіху в обговоренні великих питань, серед яких важливі не лише національні, а й питання культури, моралі тощо. Всі ці питання належать широкому трактуванню поза вузькими партійними рамками. Гучні оплески всього з’їзду викликала і промова польського соціолога Л. Кульчицкого, котрий побажав, щоб наступний з’їзд українського студентства зібрався у Львівському українському університеті.
Цікаві на з’їзді були деякі доповіді (наприклад, доповідь Заклинського “Українська молодь за останні 40 років”, приурочена до 40-річної роботи І. Франка), цікаві були й дебати з різних питань. У них галицька українська молодь, безсумнівно, почерпнула освіжаючі і підбадьорливі враження.
Львів, 13 червня 1913 р. Мих. Могилянський”.