Серпень стомився над силу і серп свій поклав,
Сів на снопі спочивати… навколо — стерня…
Вершник гарячий до краю коня змордував
Діто - свого вороного коня…
Сонце сідає за смужкою синіх гаїв…
Вершник спинився і з Серпнем розмову веде;
- Скільки було тут раніш золотих колосків!
- Нині не знайдеш ніде…
Вершник зітхнув і коня свого далі погнав,
Дав йому Серпень на спомин пожовклих волошок букет,
Соняшно-срібні ї смужки повив і в повітрі сплітав
Світлий осінній сонет…
Ладя Могилянська